Шамша І.В. Розуміння часу в «Сповіді» Августина Блаженного / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2012. – Випуск 67 (№12). – С. 408–413. В квадратних дужках номери сторінок для посилань.

УДК: 115:215 «653»                                                                                                                  Шамша І.В.

РОЗУМІННЯ ЧАСУ В «СПОВІДІ» АВГУСТИНА БЛАЖЕННОГО

Пам’яті мого батька присвячується

Дослідження часу має багату історію – її моменти й посьогодні багато чого прояснюють в цьому феномені.

Проблема полягає в тому, що двоїстий онтологічний статус категорії часу ставить під питання побудування онтології часу. Час можна зрозуміти і як руйнацію буття, і як єдину засаду, яка лише й уможливлює осягнення буття та побудування онтології, адекватної дійсності. Так зване «темпоральне суспільство», яке виникло в ХХ столітті, і яке існує й посьогодні, унеможливлює побудування онтології, в якій феномен часу залишився б проігнорованим. Саме тому так важливо проаналізувати, яким же насправді є час, і які способи розуміння цього феномену існують у філософському дискурсі? Чи всі властивості часу враховані філософами?

На шляху пошуку відповідей на запропоновані запитання не можна залишити без уваги концепції стародавніх і сучасних філософів, які внесли неабиякий доробок у їхнє розв’язання. До таких філософів належить Августин Аврелій (Блаженний) (354 – 430), якому вдалося змінити парадигму розуміння часу. Чому нас цікавить саме «Сповідь» А.Блаженного? – Відповідь можна відшукати в творі М.М.Трубнікова «Час людського буття»: «… Августин в одному з головних своїх творів, «Сповіді»… провів дуже своєрідний філософський аналіз ідеї часу, який не поступався по своїй глибині і ґрунтовності всьому, що знала про час античність класичної епохи, а у ряді пунктів навіть перевершуючий ідеї багатьох пізніших мислителів» [5,с. 68].

Відповідно до проблеми можна сформулювати завдання цієї статті. Вони полягають в тому, щоб (1) дослідити розуміння часу в «Сповіді» А.Блаженного, (2) прояснити роль вічності в його розумінні часу.

«Сповіді» А.Блаженного приділяється увага багатьма дослідниками феномену часу. Серед них можна назвати такі імена, як П.П.Гайденко і М.М.Трубніков тощо. Проте, навколо концепції А.Блаженного точиться багато суперечок, які для побудування онтології часу дуже важливо вирішити.

Концепція А.Блаженного постає одним з найзначущих досліджень часу – як відомо, цей середньовічний мислитель започаткував лінійний режим часу – на відміну від античних уявлень про час, в яких час уподібнювався «собаці, який прагне вхопити себе за хвіст», в Середні віки було запропоновано розуміння часу, яке нагадує «стрілу в польоті». Саме тому розуміння часу А.Блаженним привертає постійну увагу дослідників часу й посьогодні.

На перший погляд, з того, що А.Блаженний «християнізував» Платона, з розділення світу на «град божий» і «град земний», випливає таке розуміння часу, за якого теперішнє опиняється найбуттєвішим модусом часу, минуле ж з майбутнім розуміються як існуюче небуття. Таке розуміння часу відповідає онтології, в центрі якої розташовується Бог, і яка постала основою середньовічного реалізму – Бог є творцем, всі ж інші речі є створеними Ним. Тому речі плинні, їхнє існування онтологічно недостовірне, вони псуються, ламаються, виникають і гинуть, одним словом – розташовуються в «часі». Час взятий в лапки тому, що такий світогляд, як і передуючий йому, передбачає розуміння часу як минулого–майбутнього. Проте, це лише перше враження – виявляється, що не все так однозначно в концепції А.Блаженного. На відміну від запропонованого світогляду, Августин, як і Арістотель, бачить теперішнє, зрозуміле як момент «тепер», серед модусів часу. Не дарма П.П.Гайденко зазначає, що Августин розкриває парадок-

[408]

сальність часу: він складається з того, чого вже немає (минулого), того, чого ще немає (майбутнього), і того, що є, але не має тривалості, миті теперішнього [2,с. 8]. Як ми побачимо пізніше, парадоксальність часу проявляється в Августина Блаженного ще в одному моменті, завдяки якому в жодному разі не можна сказати, що розуміння часу А.Блаженним є «калькою» розуміння часу Платоном. Але, до цього моменту, необхідно по порядку проаналізувати погляди А.Блаженного на час.

Звернемося до «Сповіді» Августина Блаженного.

Як зазначалося вище, окрім минулого і майбутнього, які ототожнювалися з часом до А.Блаженного і після нього, серед модусів часу він розташовує і теперішнє, яке розуміється як момент «тепер». Проте, цьому теперішньому відводиться дещо інша роль, ніж у Арістотеля: «Увага, яка існує в теперішньому, переправляє майбутнє в минуле; зменшується майбутнє – зросте минуле, щезає майбутнє – і все вже стає минулим» [1,с. 679]. Звернемо увагу, що тут минуле й майбутнє повністю знищують теперішнє. Останньому відводиться роль того, за допомогою чого майбутнє переходить в минуле. Не дарма П.П.Гайденко, характеризуючи розуміння часу В.Дільтеєм, пише про те, що як і Августин, В.Дільтей має справу з апорією, згідно якої минуле з майбутнім нескінченно розділяють теперішнє на частини [2,с. 323–324]. Августин Блаженний пише: «Твердо ж знаю я лише одне: якби нічого не проходило, не було б минулого; якби нічого не приходило, не було б майбутнього; якби нічого не було, не було б теперішнього. Але як може бути минуле й майбутнє, коли минулого вже немає, а майбутнього ще немає? А якби теперішнє не йшло в минуле, то це був би вже не час, а вічність. Теперішнє саме тому і час, що воно йде в минуле. Як же можна тоді казати про те, що воно є, якщо воно тому й є, що його не буде. Отже, час існує лише тому, що прагне зникнути» [1,с. 669].

Час Августин Блаженний розуміє як становлення, яке протистоїть буттю. М.М.Трубніков пише, що «Час для Августина є безперестанним походженням і зміною» [5,с. 71]. Причетність часу до становлення яскраво ілюструє наступна думка М.М.Трубнікова – у Августина є те, що настало, перестало і стає [5,с. 74].

Отже час – це становлення. Що ж у А.Блаженного постає буттям, якому це становлення протистоїть? – Бог. На відміну від створеного світу, світу мінливих речей, Бог перебуває у вічності, поза часом. Особливо протистояння Бога, який перебуває у вічності, світу, який існує в часі, проявляється у звертаннях Августина Блаженного до Бога. Наприклад, звертаючись до Бога, А.Блаженний пише: «… Твоя незмінна вічність вище за всі часи, і за минулі, і за майбутні, хоча все тимчасове отримало своє буття саме від Тебе» [1,с. 707]; «Ти споглядаєш поза часом, дієш поза часом, покоїшся поза часом, і, проте, твориш тимчасове, твориш самий час і спокій після кінця часів» [1,с. 741]; «З цієї безвидної і порожньої землі, з цього неоформленого майже «ніщо» Ти й створив все те, з чого складається наш мінливий світ. Воно–то, майже «ніщо», і дозволяє нам відчувати час, бо час твориться становленням речей…» [1,с. 687–688]; «Ти – вічний Батько мій, я ж перебуваю в часі, думки мої, серцевина душі, роздираються галасливим натовпом скороминущого…» [1,с. 681].

З протиставленості Бога світу з логічною необхідністю випливає протиставленість вічності часу. Проте, не всі дослідники погодилися б з нами. Наприклад, М.М.Трубніков впевнений, що в Августина: «Вічне є вічне теперішнє. І лише теперішнє вічне. В ньому реалізується час» [5,с. 70]. Нам здається, що А.Блаженний «впритул» підходить до такого розуміння але, все ж таки, не сягає його. Ще один «крок», і Августин Блаженний, наслідуючи Арістотеля, розташував би вічність і момент «тепер» на одній логічній лінії, проте, на наш погляд, він не робить такого кроку. Як і Арістотель, А.Блаженний розташовує момент «тепер» серед модусів часу, проте вічність залишається в нього чимось поза–часовим і в цьому він є скоріше спадкоємцем Платона, ніж Арістотеля.

Дуже важливий для нашого дослідження ракурс розуміння часу випливає з міркування А.Блаженного про те, що неправильно казати про існування трьох часів (минулого, теперішнього, майбутнього). Замість цього Августин Блаженний пропонує наступне: «Правильніше було б сказати, що є теперішнє минулого, просто теперішнє і теперішнє майбутнього» [1,с. 673]; «Твердо можу сказати одне: де б вони не були, там вони – теперішнє, бо якщо і там майбутнє – лише майбутнє, то й там його ще немає, минулого ж, якщо і там воно минуле – там вже немає» [1,с. 671]. І він додає: «Ці три часи існують в наший душі, і ніде більше: теперішнє минулого – це пам’ять; просто теперішнє – споглядання; теперішнє майбутнього – очікування» [1,с. 673]. Звернемо увагу на термінологію міркування А.Блаженного. Вона нагадує термінологію Г.В.Ф.Геґеля

[409]

(див. наприклад, [3,с. 58–59]) і, одночасно, термінологію М.Мерло–Понті (наприклад, [4,с. 533]), коли вони міркують про модуси часу. Самий же зміст міркування дозволяє зробити несуперечливий висновок про те, що існує одне лише теперішнє, минулого ж і майбутнього – не існує. А.Блаженний прямо пише: «Я стурбований не тим, щоб сперечатися про слова; аби люди розуміли, про що вони говорять, і знали, що минулого й майбутнього немає» [1,с. 673]; «Дитинства мого, наприклад, вже немає, бо воно у минулому, якого немає, але згадуючи про нього я бачу його образ, який живе в пам’яті моїй в теперішньому» [1,с. 672]. «Крок» до синтезу часу. Запитання А.Блаженного «Де існують минуле і майбутнє?» залишається без відповіді. Чи можуть вони взагалі існувати десь? «Де» – це простір. Де той простір, в якому існують минуле і майбутнє? До цього питання ми повернемося пізніше, а зараз продовжимо.

Розуміння часу Августином Блаженним пов’язано з тим, що для нього «… час – це якась протяжність» [1,с. 676]; «Виходить ясно: час є якоюсь протяжністю, але не зовсім ясно, протяжністю чого» [1,с. 677]. Це, мабуть поєднує час з простором, проте А.Блаженний не зупиняє на цьому ретельної уваги.

Варто додати, що, як і для Арістотеля, для А.Блаженного час «поріднений» з рухом: будь–який рух в часі, але час – це не рух [1,с. 676]. На відміну від Арістотеля, онтологію якого можна назвати «онтологією руху», онтологія А.Блаженного постає, якщо можна так висловитися, «онтологією нерухомого» – тео–логією, тому руху приділяється значно менша увага, ніж у Арістотеля.

Розуміння часу А.Блаженним передбачає деяку завершеність часу: «Чим далі просувається дія, тим коротше стає очікування і тим тривалішою є пам’ять; врешті–решт очікування зникне і дія завершиться, цілком розташувавшись в пам’яті» [1,с. 680]. Те ж відбувається і з нашим життям [1,с. 680]. Горизонт майбутнього виявляється у А.Блаженного вичерпаним. Можливість переходить в дійсність, врешті–решт, вичерпуючись.

З розуміння часу А.Блаженним випливає проблема вимірювання часу. Минулого й майбутнього не існує, тому їх не можна зміряти, теперішнє ж не можна зміряти тому, що у нього немає довжини [1,с. 673–674]. Попутно зазначимо, що ось той момент, завдяки якому ми відмовляємося визнавати, що час і вічність для А.Блаженного – це одне й те ж. Августин Блаженний пише: «Довге минуле стало довгим тоді, коли його вже не стало, а не тоді, коли воно ще було теперішнім. Але як може бути довгим те, чого немає? Тому правильно казати не «довге минуле», а «довгим було це теперішнє», бо воно тоді тільки і було, коли воно було теперішнім» [1,с. 669]. Чи може теперішнє бути довгим? На відміну від Арістотеля, який в одному місці висловлює думку про те, що теперішнє є і секундою, і днем, і роком, і т.д., Августин Блаженний вважає, що у теперішньому немає жодної тривалості. Він пише: «Теперішнім можна назвати лише мить, яка вже не ділиться на частини, але як схопити її? Адже вона через те й неподільна, що у неї нічого ділити: у неї немає жодної тривалості. Якби в неї була хоч якась тривалість, її можна було б розділити на «до» і «після», на минуле й майбутнє. Теперішнє ж не продовжується» [1,с. 670]. Хоча М.М.Трубніков впевнений, що вічність і час для Августина – «… рівні визначення одного й того ж» [5,с. 71], можна побачити, що це не зовсім так. В теперішнього немає довжини, а саме визнання Арістотелем того, що момент «тепер» може бути розширеним навіть до року, надає йому підстав розглядати момент «тепер» як різновид вічності. Теперішнє не продовжується й у Арістотеля, проте останнім воно не розділяється безмежно минулим–майбутнім на частини, саме тому Арістотель не заперечує того, що теперішнє, зрозуміле як момент «тепер», існує. В Августина Блаженного ж момент «тепер» не існує, як і минуле з майбутнім.

Августин Блаженний продовжує: але ми все ж таки якось вимірюємо час, проте не майбутнє, не минуле, і не те, яке не триває (теперішнє) [1,с. 678] – «У тобі, душа моя, я вимірюю час» [1,с. 679]. На думку А.Блаженного, вимірюючи час, ми насправді вимірюємо душу. Враження від скороминущого закріплюється в душі і саме воно підлягає вимірюванню, а не минуле, якого немає [1,с. 679]. «І це те, що відбилося в тобі [в душі – І.Ш.] я й вимірюю, вимірюючи час» [1,с. 679]. «Таким чином, ось де перебуває час, в іншому ж випадку я його взагалі не вимірюю» [1,с. 679]. Лише у душі є всі три часи [1,с. 680]. Перед тим, як продовжити, зафіксуємо увагу на тому, що минуле і майбутнє, на думку Августина Блаженного, одночасно існують і не існують. Не існують вони в реальності, а існують – в душі.

А.Блаженний запитує і відповідає: «А чи можна бачити неіснуюче? Таким чином, минуле і майбутнє існують» [1,с. 671]. Запитуючи, А.Блаженний сумнівається. Цей

[410]

сумнів примушує його відмовитися від ствердження неіснування минулого й майбутнього. Він каже, що він лише досліджує, а не стверджує [1,с. 671]. Але, цього достатньо для того, щоб відмовитися від думки про те, що А.Блаженний не визнає існування минулого–майбутнього. Такого розуміння немає ні в Арістотеля, ні в Платона. Саме існування минулого з майбутнім в душі людини ми мали на увазі, коли зазначили, що є ще момент, в якому проявляється бачення А.Блаженним парадоксальності часу – ось цей момент. В чому парадоксальність? – В тому, що минуле й майбутнє для Августина Блаженного і існують, і не існують. З їхнім існуванням, на нашу думку, не погодилися б ні Платон, ні Арістотель.

М.М.Трубніков, доводячи, що для А.Блаженного вічне – це вічне теперішнє з посиланням на останнього, наводить таке міркування: «… якби ніщо не було дійсно існуючим, то не було б і теперішнього часу» [5,с. 73]. Що тут сказати? – Дійсно існуюче для Августина Блаженного – це Бог, якби його не було, не було б і теперішнього часу. Тобто, якщо не було б вічності, не було б і теперішнього часу. Проте, все одно це міркування не спростовує того, що вічність в А.Блаженного протиставлена часу, постає не–часом. Вона, ця вічність, перебуває не в одиничній речі в якості її форми, як в Арістотеля, а – в «граді божому», який розташовується поза «градом земним». Єдність вічності й теперішнього, передбачає і єдність двох «градів» – а з цим, на нашу думку, Августин Блаженний не погодився б.

Так вийшло, що ми протягом всієї статті сперечалися з цього приводу з М.М.Трубніковим. Це тим більше прикро, якщо врахувати повагу, якою справедливо користується дослідження часу Миколи Миколайовича серед філософів. Погоджуючись з майже всіма висновками цього видатного філософа, ми все ж таки ніяк не можемо погодитися з висновком про те, що вічність і момент «тепер» постають у Августина Блаженного двома сторонами одного й того самого, що вони єдині.

Враховуючи сказане, не зайвим буде ще раз повернутися до міркувань Аврелія Августина щодо вічності. Звертаючись до Бога, він пише: «І все наше минуле, все майбутнє – все у Тебе в Твоєму вічному сьогодні» [1,с. 475]. Міркуючи про істину: «Нестворена і незмінна, вона вічно перебуває в «тепер», бо для вічності немає «вчора» і «завтра»» [1,с. 615]. А також: «У вічності ж цього немає: там все тут і зараз, там одне теперішнє, тоді як неможливо знайти той час, який дійсно був би в теперішньому» [1,с. 666–667].

У вічності дійсне одне лише теперішнє, а ось в чи дійсна в теперішньому вічність? Як бачимо, на думку Августина, неможливо відшукати той час, який був би в теперішньому – це означає, що на своє питання ми отримуємо негативну відповідь.

Вся річ у тому, що теперішнє розділяється на два «теперішніх» – вічність і момент «тепер». Вічність відповідає всезагальному, момент «тепер» – одиничному. Всезагальне дійсно містить в собі одиничне. Але довести, що вічність і момент «тепер» – це дві сторони одного й того ж, ми зможемо виключно тоді, коли доведемо, що одиничне містить в собі всезагальне, а в цьому, другому моменті, полягає унікальність онтології Арістотеля, але ніяк не Августина Блаженного. У останнього ми ніде не знайшли прямих (і, навіть, непрямих) вказівок на це.

На наш погляд було б навіть дивним, якби в концепції одного із засновників патристики опинилося б, що одиничні речі містять в собі божественну сутність. Пригадаємо як надалі розвивалася середньовічна філософська думка – далі виникла фундаментальна для Середніх віків суперечка про природу універсалій: суперечка між реалізмом і номіналізмом. Ця суперечка одним зі своїх результатів мала не одну спалену книгу і, думається, не одного спаленого мислителя. Засновником реалізму, що відстоював реальне існування універсалій, постав Ансельм Кентерберрійський, який в своїй позиції спирався якраз на Платона і Августина Блаженного. А ось номіналісти, які відстоювали реальне існування одиничних речей, піддавалися всіляким гонінням. Навіть Пьєр Абеляр, який зробив спробу примирити реалізм з номіналізмом за допомогою концептуалізму, в результаті опинився під забороною. Суперечку між реалізмом і номіналізмом вдалося вирішити Томі Аквінському. Як йому це вдалося? На відміну від своїх попередників, Тома Аквінський спирався на позицію Арістотеля, а не Платона. Висновок напрошується сам собою – якби середньовічна філософська думка із самого початку спиралася на Арістотеля, а не на Платона, можливо вдалося б уникнути безглуздих смертей.

Повернемося до Августина Блаженного. М.М.Трубніков зазначає, що Августин чудово володів філософськими добутками як Платона, так і Арістотеля. Так, дійсно

[411]

це так – включивши теперішнє (яке розуміється як момент «тепер») в «час» (минуле з майбутнім), Аврелій Августин поступив як Арістотель. Проте, якби він включив вічність в момент «тепер», то в чому б виразилася «християнізація»? Адже Августин створював своє вчення в умовах необхідності переосмислення античної спадщини у дусі християнства. Не єдність двох світів – земного і божественного тоді була шуканою, а філософське обґрунтування буття Божого. І цьому завданню відповідає швидше концепція Платона з його роздвоєністю світу на «світ ідей» і «світ речей», ніж Арістотеля. Августин же був глибоко віруючим філософом – йому ні до чого було приймати якісь положення, які суперечать християнському віровченню. Так, трапляється, що в системі того або іншого філософа можна знайти приховані значення. Можна знайти навіть такі смисли, які йдуть в розріз із загальною спрямованістю вчення і загальною парадигмою філософування. М.М.Трубніков майстер вишукувати таких смисли, але розуміння вічності й часу Августином Блаженним, на наше глибоке переконання, – не той випадок.

Розуміння часу А.Блаженним перебуває у рамках субстанціалістського (в термінології Г.С.Батіщева) розуміння буття – минуле і майбутнє об’єктивно не існують, вони існують суб’єктивно, в душі. Об’єктивно ж існує лише вічність. Проте, визнання існування минулого й майбутнього вказує на синтез модусів часу в системі видатного представника патристики. Час вносить антисубстанціалістський момент в буття світу, оскільки існує в суб’єкті, саме тому уявлення про час А.Блаженного є глибоко антропологічними, екзистенціальними, персоналістськими. В цьому він набагато випередив свій час. Обміркувавши розуміння часу в «Сповіді» Аврелія Августина, можна дійти висновку, що останній будує майже довершену онтологію часу, проте синтезу теперішнього, який запропонував Арістотель, ми тут не побачимо – сказалася провідна роль концепції Платона, в якій вічність опинилася протиставленою часу.

Перспектива подальшої розробки запропонованої теми полягає в тому, щоб уважно проаналізувавши ставлення А.Блаженного до часу в інших його творах, використати набутки середньовічного мислителя для побудови онтології часу, яка буде адекватною сучасному світу.

Список використаних джерел:

1. Блаженный А. Творения: В 4–х т. – Т.1: Об истинной религии / Сост. С.И.Еремеева; Авт. предисл. А.К.Дживелегов. – СПб.: Алетейя; Киев: УЦИММ–Пресс, 2000. – 742 с.

2. Гайденко П.П. Время. Длительность. Вечность. Проблема времени в европейской философии и науке / Пиама Павловна Гайденко. – М.: Прогресс–Традиция, 2006. – 464 с.

3. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т.2. Философия природы / Г.В.Ф.Гегель; Отв. ред. Е.П.Ситковский. Ред. коллегия: Б.М.Кедров и др. – М.: Мысль, 1975. – 695 с. – (АН СССР. Институт философии. Философское наследие).

4. Мерло–Понти М. Феноменология восприятия / Морис Мерло–Понти / Пер. с франц. под. ред. И.С.Вдовиной, С.Л.Фокина. – СПб.: Ювента, Наука, 1999. – 606 с. – (Серия: Французская библиотека).

5. Трубников Н.Н. Время человеческого бытия: Монография / Николай Николаевич Трубников. – М.: Наука, 1987. – 255 с.

[412]