Монография

В 2010 году вышла монография: Шамша І.В. Суперечливість буття як джерело філософського мислення: Монографія / І.В. Шамша. – Одеса: Фенікс, 2010. – 192 с. В квадратних дужках номера сторінок для посилань

ВСТУП

Чому саме суперечливість буття постає джерелом філософії? – зауважать деякі читачі. Хіба не саме буття і, навіть більше, сам світ, – хіба не вони обумовлюють виникнення будь-яких форм людського пізнання? А несуперечливий світ хіба не постає джерелом філософії, як суперечливий? Якщо – так, то чому? Невже суперечливість буття є такою важливою його властивістю? Відповіді на ці запитання філософія і людство намагаються віднайти протягом всього свого існування, і не безуспішно. В праці «Ідоли та ідеали» Е.В.Ільєнков схарактеризовує спроможність осягати протиріччя як суто людську властивість пізнання, якою людина відрізняється від будь-яких інших інформаційних систем, – як біологічного рівня, так і систем-витворів техногенної цивілізації. Лише за умови спроможності знаходити і вирішувати протиріччя людина здатна відповісти на питання, які є найважливішими для людської присутності в світі: Що таке свобода? Любов? Сенс життя? Творча праця? Саме тому Е.В.Ільєнков так високо цінує діалектичний метод, який вчить за одиничним бачити всезагальне, за багатоманітним – єдине, за плинним – стале. Таке бачення ні в якому разі не є баченням того, чого немає – в чорному білого, а в білому – чорного. Філософ нічого не вигадує. Філософське осягнення світу передбачає прагнення за допомогою логіки мислення збагнути логіку буття, і саме суперечливість останнього постає наріжним каменем процесу пізнання. Суперечливість буття виражається в тому факті, що не все і не зажди є буттям і одночасно все і завжди є буттям. Окрім буття є існування, реальність, дійсність, наявність, які хоча й постають внутрішніми протилежностями буттю, проте все ж таки є його протилежностями. Так буття одночасно є існуванням, але не будь-яким існуванням, а існуванням із сутністю. Коли ж існування відокремлюється від сутності, воно відокремлюється і від буття, перетворюючись на внутрішню протилежність буттю. Таким чином буття одночасно і є і не є існуванням.

[3]

Людина ж прагне саме буття. ЇЇ не може вдовільнити просте рослинне існування, вона прагне людського буття. Тому не можна погодитися з тими філософами, які стверджують, що рушієм людського опанування світу постає прагнення виживання. Людина прагне жити, а виживають – тварини. Саме людське осягнення світу в історії людства породжує музику В.А.Моцарта і Л.Бетховена, картини І.Босха і П.Пікассо, твори Ф.Достоєвського, М.Лермонтова, М.Булгакова, Г.Маркеса тощо. Чи потрібен людині світ без цих витворів? Геніальніші витвори мистецтва ніколи не могли б виникнути, якщо людина не бачила б суперечливості світу, внутрішньої суперечливості буття, якщо б ця суперечливість не вібивалася в мисленні і почуттях людині. Остання думка наближає нас до відповіді на головне онтологічне питання Г.В.Лейбніца – чому існує дещо, а не ніщо? І дійсно – наскільки простішим за щось є ніщо. Набагато простіше не бачити світ таким, яким його бачив Ф.М.Достоєвський. Простіше перебувати в гонитві за матеріальними цінностями, владою, будь-якими засобами боротися за зручний побут тощо. Проте таке відношення людини до своєї присутності в світі цілком відповідає девізові «Людина для речей», а не «Речі для людини». Чи спроможне таке відношення до світу пояснити, що таке любов, свобода, сенс життя, сродна праця, трагедія людського буття? Думається, – ні. І тут знову правий Е.В.Ільєнков, який стверджує, що іноді в пізнанні світу звернення до поезії є доречнішим за звернення до науки. Доводячи це, він наводить приклад К.Маркса, якому творчість Гете і Шекспіра через роль грошей у людському житті, дозволила збагнути їх сутність. Мистецтво намагається людськими очима осягнути світ як ціле, а ціле не можна побачити без бачення протиріч. Саме цілісність як настанова в осягненні світу дозволяє поєднати в мисленні існування того чи іншого витвору цивілізації з долею людини і на цій підставі дійти висновків щодо доцільності здійснення певної діяльності. Це те завдання, яке не взмозі подолати наука і яке постійно, протягом історії розвитку людства, надихає філософію, релігію і мистецтво не припиняти пошуки вирішення все нових і нових виникаючих протиріч. Проте філософія, на відміну від релігії і мистецтва, у вирішенні цього надскладного завдання спирається на розум людини. В осягненні суперечливості світу мистецтво іноді виявляється ближчим до об’єкту пізнання, ніж наука, бо бачить світ як ціле – ось що прагне довести Е.В.Ільєнков.

[4]

Чому ми стверджуємо саме внутрішній характер суперечливості буття? Чи не постає те, що у Платона іменується «іншим буття» (яке розуміється як існування без сутності) зовнішньою протилежністю буттю? Спробуємо відповісти на ці, дуже доречні в даній монографії, запитання. Ствердження абсолютності як атрибутивної властивості буття у Середні віки логічно передбачає «інаковість» відносності як властивості буття, бо її «винесено за дужки» буття. Множинність як атрибут буття в розумінні Демокріта передбачає те, що єдність буття є іншим, ніж буття. Навпаки, – Платонівська теорія буття твердить, що множинність буття належить до іншого, ніж буття, бо буття – єдине. Про що свідчать наведені думки? Звісно, не лише про те, що кожний філософ розумів буття по-своєму – для того, щоб сконструювати цю думку не потрібно займатися філософією, бо вона не передбачає ніяких спеціальних знань. Може висновок повинен пролунати так: те, що на думку одного філософа належить до буття, для іншого є іншим, ніж буття, і – навпаки. Причому існує величезна кількість філософів, а отже і варіантів, що є буттям, а що є його іншим. Це міркування дещо складніше за перше, проте і воно не йде далі еклектичної констатації багатоманітності думок. Насправді багатоманітність і барвистість розумінь, що є буттям, а що – його іншим, обумовлюється саме внутрішньою суперечливістю буття. Буття в собі, в тому факті, що воно таке, а не інше, містить своє інше в якості своєї межі, до якої буття спроможне дійти і – навіть – переступити її. Буття в своєму існуванні не є сталим, а таким, що постійно перетворюється на своє інше, і навпаки. Саме тому Ф.Бекон бачить матеріальність буття як його атрибут, а, скажімо, Г.В.Лейбніц, таким атрибутом бачить ідеальність, а все інше – акцидентальним. Буття розвивається, воно є і матеріальним, і ідеальним, і матеріальним й ідеальним одночасно. У середині буття міститься матерія, у середині буття міститься дух. Яке ж буття насправді? Перетворюючись на своє інше, і – навпаки, буття набуває своєї дійсності, тільки таким чином воно може «бути». Буття прагне іншого, а інше – буття. Таке «прагнення» є внутрішньою властивістю буття, його спроможністю до саморозвитку. Своє інше буття містить у собі як здатність розвиватися і така здатність міститься не зовні від буття,

[5]

а саме в його середині, бо тоді розвиток і саморозвиток не були б властиві буттю. Недарма В.О.Босенко у своєму творі «Всезагальна теорія розвитку» висловлює думку про те, що справжнє діалектичне протиріччя є завжди внутрішнім. Для того, щоб мислити поняття суперечливо, ми повинні мислити його як таке, яке містить в собі своє інше. Ми повинні виходити з того, що одне одночасно є тим, чим воно є і тим, чим воно не є. А внутрішня суперечливість речі міститься в її протилежності самій собі. Діалектику ж, яка мислить лише зовнішні протилежності, В.О.Босенко критично називає «розсудковою». Таку «діалектику», звісно, не можна застосовувати для осягнення буття. Отже, розмежування буття зі своїми внутрішніми протилежностями утворює діалектичне протиріччя між буттям і всім, що буттям не є – його іншим, яке потребує вирішення. Якщо не буде знайдено конкретної форми вирішення цього протиріччя, буття припинить своє існування, перетворившись на небуття. Саме в пошуці конкретної форми вирішення протиріччя між тим, чим воно є і чим воно не є буття отримує свою дійсність, свій розвиток. Історія людства, на жаль, нараховує не так багато філософів, які вбачають це, з іншого боку, не можна не погодитися з М.Гайдеґґером, який переконаний, що всі філософи займаються одним й тим самим питанням і вносять свій доробок у його вирішення. Для тих дослідників, які вважають, що діалектика постає однією з філософських теорій, слід особливо підкреслити, що осягнення вихідної суперечливості буття постає суто філософським осягненням буття, без цього, дослідник ніколи не зможе (принаймні, філософськи) помислити одночасно людину і світ, який вона осягає, не зможе збагнути суперечливих відносин між людиною і світом, в яких людина і світ – протиставлені й, водночас, єдині. Тому в цій монографії ми й обстоюємо думку, що онтологічні побудови, які складалися протягом більш ніж двадцяти п’яти століть, відбивають в собі цю сутнісну суперечливість буття, яка не може не відбиватися в протиріччях і суперечках у філософії. Мова йде про протиріччя між матеріалізмом і ідеалізмом, емпіризмом і раціоналізмом, між об’єктивізмом і суб’єктивізмом, субстанціалізмом і антисубстанціалізмом тощо. Найяскравішого ж вираження, на думку автора монографії, суперечливість буття набула в протиріччі між «класичною»

[6]

і «некласичною» філософією, яке сьогодні вже не може залишатися без належного філософського вирішення. Останнє вкрай потрібно тому, що межа між класичною і некласичною філософією перебуває в самій людині, в кожній людській долі а не тільки у філософському дискурсі, в ньому вона лише відбивається. Отже протиріччя між класичним і некласичним філософуванням можна було б проігнорувати, якщо від нього залежали б лише філософські суперечки, проте насправді класична і некласична сторони особистості не можуть перебувати в людині в протиріччі, бо від цього залежить перебування людини в світі, її життя або смерть. У філософському дискурсі класичне і некласичне філософування і посьогодні існують як відносно незалежні і навіть взаємовиключаючі цілісності, а їх представники можуть взагалі не визнавати один одного. Втім, людина, яка постає незмінним предметом будь-якого справжнього філософування, – єдине ціле, тому очевидно, що не можна проігнорувати класичну традицію філософування на користь некласичній, і – навпаки, бо це означає протиставити людину світові і навіть – самій собі. Ці дві традиції нібито заперечують одна одну, проте не можна не помітити і їх єдності. Саме цілісність людини надихає дослідника на пошук синтезу між будь-якими традиціями у філософії. Суперечливість буття постає джерелом онтологічних суперечок між філософами, і вона ж за допомогою діалектичного методу може бути використана в якості основи для синтезу між класичним і некласичним розуміннями буття. На думку автора монографії, сутнісна суперечливість буття в логіці мислення відображається через відношення між буттям та його іншим. Саме це логічне відношення (на противагу розмежуванню буття з небуттям) уможливлює бачення справжнього діалектичного протиріччя, а тому постає «потужним» методологічним інструментом дослідження світу. Проте, для тих дослідників, які не погоджуються з необхідністю використання незвичного розмежування (буття – його інше), слід зауважити, що найважливішим є бачення сутнісної суперечливості буття, бо без цього неможливо помислити філософію як єдину цілісність. Традиційне розмежування буття з небуттям виявилося неспроможним запобігти кризі онтологізму, яка відбулася наприкінці ХІХ – напочатку ХХ століть. Внаслідок цієї кризи з’явилася некласична, а потім і постне-

[7]

класична філософія, в рамках яких еврістична цінність використання категорії «буття» в філософії для інтерпретації світу почасти прямо заперечувалася, від категорії «буття» майже відмовилися, вона знецінилася. Це несправедливо, бо сам момент виникнення філософії показує, що питання про існування філософії буття (онтології) практично є питанням про буття самої філософії. Тому ми й пропонуємо в якості основи для синтезу використати відношення буття зі своїм іншим. Розуміння цього змушує дослідника повернутися до моменту виникнення і філософії і категорії «буття» з метою з’ясування автентичного смислу категорії для усвідомлення її ролі у сучасній філософії і в житті людини.

[8]

С полным текстом монографии можно ознакомиться в библиотеках, которые входят в список рассылки:

1. Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського (03039, Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3).

2. Національна парламентська бібліотека України (01601, Київ, вул. Грушевського, 1).

3. Державна науково-технічна бібліотека України (03171, Київ, вул. Антоновича, 180).

4. Львівська державна наукова бібліотека ім. В.С.Стефаника (79000, Львів, вул. Стефаника, 2).

5. Одеська державна наукова бібліотека (65026, Одеса, вул. Пастера, 13).

6. Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка (61003, Харків, провулок Короленка, 18).

7. Книжкова палата України (02094, Київ, просп. Гагаріна, 27).

По вопросам приобретения текста монографии можно обращаться по адресу: ivshamsha@mail.ru.