Шамша І.В. Майбутнє як модус часу / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2013. – Випуск 68 (№1). – С. 302–307. В квадратних дужках номери сторінок для посилань.

 

УДК: 115:111.11                                                                                                                                                                                        Шамша І.В.

 

МАЙБУТНЄ ЯК МОДУС ЧАСУ

 

Побудування онтології часу вимагає ретельного аналізу всіх модусів часу. Майбутнє – один з модусів часу, який потребує такої уваги. Проблема розуміння майбутнього полягає в тому, що філософ, який розташовує в центрі картини світу майбутнє й ту реальність, яка перебуває під його дією, опиняється немовби між «двох вогнів». Одним крайнім боком протиріччя постає відмова від ідеалу, «ейдосу» речі, певного еталону поведінки людини. За такого розуміння людина втрачає свою сутність припиняючи бути самою собою. Інший крайній бік – перебільшення ролі ідеалу, коли людина залишається без теперішнього, жертвуючи себе заради ідеї. Тому вкрай важливим є вироблення такого розуміння майбутнього, за якого вдасться помислити в діалектичній єдності суще (теперішнє) й належне (майбутнє).

Осягнення майбутнього як модусу часу постає важливою частиною будь–якої онтології часу. Таке осягнення можна зустріти в творах Арістотеля, А.Блаженного, Г.В.Ф.Геґеля, А.Бергсона, Е.Гуссерля, М.Гайдеґґера, М.Мерло–Понті, Ф.Фукуями, представників філософії «космізму», представників філософії постмодернізму, О.Ф.Лосєва, Е.В.Ільєнкова, М.М.Трубнікова, В.О.Кутирьова, О.А.Івакіна тощо. Проблематика майбутнього є дуже багатою, такою, яка надає широке дослідницьке поле для здійснення філософського дослідження часу. В працях наведених дослідників часто відсутній синтез між зазначеними частинами протиріччя. Між тим для того, щоб уможливити буття людини в сучасному світі вкрай важливо сягнути конкретного синтезу в розумінні модусів часу, відвести майбутньому, як модусу часу, відповідне його ролі і значенню місце.

Для цього представляється необхідним звернутися до позицій філософів щодо ставлення до майбутнього (1), дослідивши їхні позиції, спробувати уникнути вад і зберегти переваги (2). Це й постає завданнями цієї статті.

Постановка проблеми показала, що досліджуючи майбутнє як модус часу, філософ опиняється між двома сторонами протиріччя, між двома крайнощами. Першою стороною постає відмова від ідеалу, позбавлення мети розвитку, відмова від еталону. Прагнення уникнення цього породило цілу філософську традицію. Які моменти слід урахувати, аналізуючи цей аспект ставлення до майбутнього?

По–перше, щоб розмову вести предметніше, не завадить нагадати про ту частину реальності, яка підпадає під дію майбутнього. Це – сфера належного. Належне, ідеал, мета, «ейдос», ноосфера – вони швидше розташовуються в майбутньому, ніж в теперішньому, задають напрям розвитку. Відповідно, від існування належного, залежить існування тих сфер дійсності, які містять в собі належне як власну сутність – йдеться про право і мораль. Останні прагнуть єдності сущого й належного, втративши будь–яку зі сторін протиріччя, вони припинять своє існування.

По–друге, слід звернути увагу, скільки сторінок цьому моменту приділено в творчості видатного вітчизняного філософа Е.В.Ільєнкова. Він, навіть, написав окремий твір, який присвячено ідеалу та його ролі в людському бутті – «Про ідоли та ідеали». В цьому творі Е.В.Ільєнков несуперечливо доводить, що ідеал відповідає сутності людини, що будучи позбавленою ідеалів, людина припиняє бути самою собою, перетворюється на тварину. Взагалі Е.В.Ільєнков дуже високо оцінює чисто людську здатність прагнути до ідеалу. Критикуючи суспільства, орієнтовані на суще, а не належне, Е.В.Ільєнков пише: «… тоді й на людину доводиться дивитися таким же чином, як на банку вакси, прокатний стан, качан капусти або барана – дивитися з погляду відповіді на

 

[302]

 

питання: «Скільки коштує?»…» [2,с. 39]. Таке ставлення до людини, на думку Е.В.Ільєнкова, характерно для суспільств, які перебільшують роль прогресу. Вихід полягає в прагненні розгорнути, реалізувати сутність людини вже сьогодні, побудувати такі суспільні умови, за яких людина зможе всебічно розгорнути власну сутність…

Евальд Васильович не дарма приділив ідеалу стільки уваги – багата традиція в філософії та етиці, починаючи з Платона і закінчуючи самим Е.В.Ільєнковим, доводила це протягом тисячоліть. Доведенню тут підлягає те, що людина, за своєю сутністю, повинна підводитися над буденністю, прагнучи осягнути істину, «прорватися» до сутності речей.

По–третє, заслуговують на увагу позиції представників «космічної» філософії (К.Е.Ціолковський, О.Л.Чижевський, В.І.Вернадський), які розвивають думки про ноосферу. Ця філософія виражає певне ставлення до майбутнього й ідеалу, який перебуває в ньому, на користь останніх. Наприклад О.А.Івакін, який є послідовним прибічником вчення про ноосферу, відстоює нагальну необхідність наявності деякої мети, взірця, до якого буде прямувати в своєму розвитку природа, людина й людство. Таким взірцем постає ноосфера.

По–четверте, випереджуючий характер відображення, який для людини постає особливим способом відображення всезагального, заперечує відмову від майбутнього на користь теперішнього. Цей характер відображення також передбачає певне ставлення до майбутнього і до тієї частини реальності, яка підпадає під його дію. Втративши випереджуючий характер відображення, людина позбавиться можливості вирішувати виникаючі протиріччя, і – отже – загине.

По–п’яте, не можна залишити без уваги традицію у філософії, яка прагне діалектичної єдності між дійсним і можливим буттям. Ця традиція починається з Арістотеля (потенційне та актуальне буття), включає в себе М.Кузанського (можливе та дійсне буття), М.Гайдеґґера (буття людини способом начерку) тощо. Можливе буття в цій традиції постає не менш важливим, ніж дійсне, адже людина – це несамототожня істота, єдина істота на землі, здатна перевищувати саму себе. Наприклад, М. Гайдеґґер екзистенціальну структуру розуміння (одного зі способів людини бути) характеризує як начерк. Начерк розуміється у двох значеннях: начерк як проекція теперішнього на майбутнє (Гайдеґґер наводить у приклад накидування рибальської мережі на майбутній улов); у другому значенні Гайдеґґер трактує начерк як ескіз художника. Із другого значення начерку, випливає, що людині властиво начебто писати своє життя начорно, неначе вона ще встигне його переписати начисто. Тому людина може сказати собі: «стань тим, ким ти є» [4,с. 145].

З аргументами всіх наведених дослідників не просто «можна погодитись», але не погодитись – не можливо. Заперечувати важливість існування ідеалу для людського буття абсурдно, оскільки саме ідеал є сутнісною ознакою людини, завдяки цієї здатності людині вдалося створити й побудувати все, що має людство сьогодні.

Проте, є й зворотна сторона. Абсолютизований ідеал, абсолютизоване майбутнє створюють не менш незадовільну ситуацію, ніж та, яка виникає за відсутності ідеалу. О.Ф.Лосєв в книзі «Діалектика міфу», критикуючи новоєвропейське вчення про нескінченний прогрес, характеризує це вчення як таке, згідно якому «… одна епоха має сенс не сама по собі, але лише як підготовка та добриво для іншої епохи, що ця інша епоха не має сенсу сама по собі, але вона теж – гній і ґрунт для третьої епохи і так далі» [3,с. 31]. Можна лише уявити собі, що переживають і відчувають люди, які живуть в ці епохи… Звернемо увагу на те, що в О.Ф.Лосєва йдеться про специфічне європейське тлумачення прогресу. Але, можливо, справа не лише в прогресизмі – громадянам пострадянських (а не європейських) держав не потрібно дуже напружувати власну уяву, щоб уявити це. В чому ж причина? Причина, на наш погляд, полягає в способі розуміння часу, у ставленні до майбутнього як його модусу. О.Ф.Лосєв малює картину абсурдної і безглуздої пожертви теперішнім заради майбутнього, пожертви, якої бажано б уникнути, адже саме теперішнє надає людині можливості бути щасливою.

На міркування щодо неправильного ставлення до ідеалу, який, як зазначалося вище, пов’язаний із сутністю людини, наштовхує ще одна думка. У фільмі Люка Бессона «Блакитна безодня» («Le Grand bleu») (1988) використовується дуже цікава метафора: океан постає чимось трансцендентним відносно людини, а професійні нир-

 

[303]

 

ці – трансцендентальними суб’єктами. Вони живуть між двома світами – звичайним і трансцендентним. Звичайна реальність втрачає для них цінність і привабливість, адже на питання «Що є найскладнішим, коли ти на глибині?», один з нирців відповідає – «Повернутися». Наприкінці фільму обидва друга вмирають в океані… Трансцендентне немовби поглинає трансцендентальний суб’єкт.

Чи можливо відшукати вихід, уникнути смерті? Зберегти ідеал, але уникнути смерті? Уникнути смерті, будучи трансцендентальним суб’єктом? Адже суспільство потребує того, щоб такі смерті, як спіткала Дж.Бруно не повторювалися. Смерть Е.В.Ільєнкова підтверджує його думки про ідеал, він – ще одна людина, яка померла за нього. Ставлення до ідеалу Сократа й Дж.Бруно Е.В.Ільєнков використовував в якості взірця. В результаті сам Евальд Васильвич поповнив цей сумний список. Всебічне розгортання сутності людини прямо сьогодні, яке Е.В.Ільєнков бачив в якості альтернативи прогресизму, видимо, було лише ілюзією в радянському суспільстві. І знов ідеал вступив в протиріччя з не–ідеальною реальністю. Ми назвали б це платонівською моделлю буття. В ній сутність винесена за межі існуючого. Суб’єкт змушений «занурюватися», «пірнати» в якийсь світ для досягнення її, і ця необхідність спокушає його не повертатися назад. І дійсно – який сенс повертатися із засліплюючого світу ідей в потворну та недосконалу реальність? У цьому сенсі просте існування абсолютно знецінюється. У модусах часу така картина світу означає, що пріоритету набуває майбутнє, якийсь ідеал, мета, «ейдос». Теперішнє ж, особливо ганебний в такому світогляді момент «тепер», жодною цінністю не володіє. Хіба що цінністю деякого «ґрунту» для майбутнього.

На рівні держави і суспільства на основі такого світогляду можна побудувати тоталітарну державу, в який існуючі покоління приносяться в жертву майбутньому «комунізму». Можна побудувати теократичну державу, в якій будь–які прояви тілесності повинні знищуватися, адже людина живе в тлінному світі. Тіло людини в такій державі не має жодної цінності, тому його в окремих випадках можна навіть спалити після тривалих тортурів. А на рівні окремих особистостей на основі такого світогляду ми отримуємо долю Сократа, Дж.Бруно, О.С.Пушкіна, М.Ю.Лермонтова, С.О.Єсеніна, Е.В.Ільєнкова…

Чи є вихід? – Здається, є. Наведена суперечлива ситуація сходить до полеміки між Платоном і Арістотелем, до незгоди Арістотеля з платонівським розділенням світу на «світ ідей» та «світ речей». Це фундаментальна суперечка проходить через всі епохи саме тому, що вона сходить до сутності людини – Арістотель сперечається з Платоном не в книжках, а в середині кожної людини. Не є виключенням й епоха, в яку живемо ми.

Як ми побачили вище, з майбутнім пов’язані дуже важливі речі для того, щоб відмовитися від нього. З іншого боку, за ситуації, коли теперішнє детерміноване майбутнім, ми неминуче прийдемо до світогляду, при якому теперішнім слід пожертвувати заради майбутнього, цілі покоління перетворяться на «добриво» для майбутніх. Як же людині зберегти власну сутність, не перетворюючись на «добриво»?

Ми візьмемо на себе сміливість стверджувати, що будь–який «крен» на користь того або іншого модусу часу, а то й двох, робить побудову онтології часу, адекватній дійсності, неможливим. Наприклад, О.А.Івакін, висловлюючи думки про ноосферу пише, що у випадку з останньою, має місце «… детерміація минулого і теперішнього – майбутнім» [1,с. 68]. Мова в даному випадку йде про те, що суще необхідне повинно детермінуватися належним, інакше сенс буття втрачається. З цією думкою, звичайно, не можна не погодитися. Але все ж таки, як би нам не отримати в результаті принцип, який критикувався О.Ф.Лосєвим, – принцип, згідно якому цілі покоління виявляються немовби «добривом» для майбутніх.

Ідея ноосфери необхідно передбачає аскетизм – ось момент самопожертви. Як і будь–яка самопожертва, аскетизм є пожертвою теперішнім заради майбутнього. Те, що вчений відмовляє собі в простих людських радощах зрозуміло з погляду самої сутності наукової діяльності. Але чи погодиться на це решта? Для вченого – його мозок, свідомість та самосвідомість постають знаряддям виробництва. Але Арістотель, на противагу Сократу й Платону, довів, що для того, щоб бути доброчесним (а значить, бути людиною) необов’язково бути обізнаним у філософії. Звичайно, культивація знань, які ґрунтуються на етичній основі, значно покращить стан людства. Проте, якби цього вдалося досягнути, це був би непоганий результат ще до всякої ноосфери. Тому, на

 

[304]

 

наше глибоке переконання, теперішнє й минуле повинні бути настільки ж детермінованими майбутнім, як і майбутнє – минулим і, особливо, теперішнім. Чому теперішнім? Тому що теперішнє є буттям. Минулого вже немає, а майбутнього – ще немає. Так, в теперішньому формуються конкретні можливості, які в майбутньому перетворяться на дійсність. Проте, ми ніколи не можемо знати напевно, які можливості є конкретними, а які – абстрактними. За тими ж причинами, за якими тут і зараз дуже важко (майже неможливо) відокремити необхідність від випадковості. Це відбувається ще й тому, що будучи несамодостатньою істотою, такою істотою, яка перевищує саму себе, людина сама здатна абстрактну можливість перетворити на дійсність (а значить, конкретизувати), випадковість перетворити на необхідність, переламавши хід подій. Саме теперішнє постає джерелом буття, причому, як довів Арістотель, і теперішнє, зрозуміле як вічність, і теперішнє, зрозуміле як момент «тепер». Саме у теперішньому міститься сутність людини, як же можна відмовитися від нього на користь майбутньому? Тому ми б запропонували єдність минулого–теперішнього–майбутнього як альтернативу детермінації минулого–теперішнього майбутнім. Недооцінка будь–якого з модусів часу своїм результатом матиме нещасну людину. Чого «коштує» людина без майбутнього, без можливостей розвитку, без мети, до якої і прагне її розвиток? – Риторичне питання. Чого «коштує» людина без минулого, без пам’яті? На думку Ф.Ніцше така людина уподібнюється тварині. Ну а чого «коштує» людина без теперішнього, людям, які жили в державі, в якій людина існує для держави, а не держава – для людини, пояснювати не доводиться. Лише за таких умов ми уникнемо ставлення до цілих поколінь як до «добрива» для майбутніх поколінь.

Якщо повернутися до аргументів О.А.Івакіна, то питання можна поставити так: оскільки сучасна людина не може навіть припустити, яким в майбутньому стане процес обміну інформацією, і яка істота прийде їй «на зміну», як колись мавпа не могла припустити, що перетвориться на людину, може бути й не варто це припускати? Можливо достатньо обійтися реалізацією сутності людини сьогодні? Поки що в тому вигляді, в якому людина перебуває вже зараз? Звичайно, дослідження сущого без належного мало що дає філософському дослідженню. Проте, й дослідження належного без сущого (до того ж ще того належного, яке може й не настати) теж малопродуктивне. Предмет інтересу філософського дослідження – єдність належного і сущого. Ідея ноосфера порушує цю єдність на користь належного. І це дуже важливо, адже суще без належного стає безглуздим. Але і Росія, і Україна тривалий час вимагали від людини відмовитися від теперішнього заради майбутнього. Чого тільки коштує спроба реалізації ідеї комунізму? Вітчизняна людина так і не почала жити сьогоднішнім днем. Тим часом, це вкрай важливо для відчуття щастя і реалізованості (нехай навіть і недосконалої) людини. Кожна з цих «недосконалих людей» хоче любити й бути коханою, хоче ростити дітей, бути їм корисною і затребуваною прямо сьогодні. Що повинна зробити така людина для майбутнього царства розуму?

Людина не може жити «просто так», як рослина, насолоджуючись сьогоденням. У чому причина? У специфіці відображення. Випереджуючий характер відображення примушує людину сьогодні робити певні дії для того, щоб уникнути проблем в майбутньому. Тобто сьогодні людина робить дії, які принесуть результат лише в майбутньому. Швидкість наростання протиріч, яка збільшується, примушує все більше часу приділяти їм сьогодні. Ця тенденція кінцевою точкою свого розвитку має повне знищення теперішнього. Як цього уникнути? Знищення випереджуючого, активного характеру відображення призведе до смерті людини. Зазначений характер відображення є особливим, людським способом відображення всезагального. У чому ж вихід? Здійснення дій, які принесуть результат лише в майбутньому, передбачає, що в майбутньому настане момент, коли результат, отриманий завдяки сьогоднішнім діям, дозволить насолоджуватися теперішнім (яке настане в майбутньому). Але цей момент ніколи не настає, тому що в майбутньому теж потрібно зробити певні дії для попередження суперечностей. Коло замкнулося. Людина має справу з «дурною нескінченністю». Саме ця нескінченність стимулює невроз як звичайний стан мешканця сучасного місця. Вихід – зупинитися і насолодитися результатами своїх минулих зусиль. Інакше буде запущено той же «механізм», на якому засновано фільми жахів. Останні ґрунтуються на тому, що страхітливе майбутнє витісняє теперішнє. Жах, згідно М.Гайдеґґеру, це

 

[305]

 

те, що лякає нас своєю невідомістю [4,с. 142]. Жах – це загроза, розташована в майбутньому. Дія цієї невідомої загрози є настільки сильною, що примушує людину прямо зараз забути про теперішнє і повністю проникнутися страхітливим майбутнім. Фільми жахів стимулюють цей стан, дозволяючи людям, переживши жах від фільму, краще відчувати себе в житті. Деякі лікарі, навіть, кажуть про позитивний терапевтичний ефект від перегляду таких фільмів – повернувшись до звичайної реальності, людина відчуває велике задоволення від чашки чаю, яка випита в спокої: теперішнє повертається… Може й праві ті лікарі… Але для того, щоб реальність не перетворилася для людини на фільм жахів, потрібно минуле, теперішнє й майбутнє мислити в єдності. Необхідно не забувати про теперішнє, яке є найбуттєвішим серед трьох модусів часу.

Як зазначалося вище, вихід вже винайдений Арістотелем. Не менш талановитий, чим Платон, Арістотель довів, що сутність може розташовуватися в самій речі, а це означає, що кінцева одинична річ є одночасно й вічною. Для того, щоб здійснити це, Арістотелю знадобилося реабілітувати «ганебний» момент «тепер», розташувавши його на одній логічній «лінії» з вічністю, тим самим синтезувавши теперішнє. Майбутнє речі та її «ейдос» перебуває в самій речі. Одиничній людині не потрібно нікуди пірнати – лише в саму себе, в надбання людської культури, науки, філософії. Потрібно відкрити в собі Сократа, Арістотеля, Леонардо да Вінчі…

Висновки. Суще (теперішнє, зрозуміле як момент «тепер») без належного (майбутнього), жодною цінністю не володіє – в цьому можна погодитися з Е.В.Ільєнковим, представниками філософії «космізму». Проте, й належне без сущого також не має цінності, оскільки приводить суб’єктів, які служать цьому належному, до смерті. Необхідно побудувати таку онтологію, в якій минуле, теперішнє й майбутнє перебуватимуть в діалектичній єдності. Не просто будуть помислені «разом», а кожен модус часу посяде своє місце в залежності від його справжньої значущості для буття – буття і світу, і людини.

Перспектива подальшої розробки заявленої теми полягає в ретельному дослідженні минулого, як модусу часу, в конкретному діалектичному синтезі трьох модусів часу, коли буття в людині виявиться синтезованим з її власним небуттям. Лише на такій основі можна побудувати онтологію часу, яка буде адекватною дійсності.

 

Список використаних джерел:

 

1. Ивакин А.А. Единство бога, человека и ноосферы: Философское эссе / Алексей Аркадьевич Ивакин. – Одесса: Феникс, 2012. – 244 с.

2. Ильенков Э.В. Об идолах и идеалах. – 2–е изд. / Эвальд Васильевич Ильенков. – К.: «Час–Крок», 2006. – 312 с.

3. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура / Алексей Федорович Лосев. – М.: Политиздат, 1991. – 525 с. – (Серия: Мыслители ХХ века).

4. Хайдеггер М. Бытие и время / Мартин Хайдеггер; Пер. с нем., В.В. Бибихина; Изд. 2–е, испр. – СПб.: Наука, – 2002. – 451 с. – (Серия: Слово о сущем).

[306]