Шамша І.В. Діалектика буття та часу в концепції Платона / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2012. – Випуск 60 (№5). – С. 379–385. В квадратних дужках номера сторінок для посилань.

УДК: 111.11+115:1(091)(38)                                                                                                         Шамша І.В.

ДІАЛЕКТИКА БУТТЯ ТА ЧАСУ В КОНЦЕПЦІЇ ПЛАТОНА

Наполегливість, з якою все частіше з’являються публікації з онтології часу привертає увагу науковців, залучаючи до обговорення проблеми часу все нових і нових дослідників.

В чому полягає проблема? Проблема полягає у відповіді на запитання: «Чи належить час до буття?». Якщо відповідь на це запитання негативна, то час виявляється небуттям.

Відносно відповіді на наведене запитання дослідники розділяються на дві групи – представники першої вважають, що час постає антиподом буття (Платон, Плотін), представники другої – що осягнення часу можливе лише, висловлюючись в термінах фундаментальної онтології М.Гайдеґґера, «з горизонту часу» (М.Гайдеґґер, Е.Гуссерль). Основний предмет дослідницького інтересу в дослідженні часу здебільшого зводиться до феноменології часу (А.А.Курган, М.Помогаєв). Діалектиці ж часу приділяється значно менше уваги – це є перша частина проблеми часу, яка залишається без гідного теоретичного вирішення. Друга частина полягає в тому, що філософський дискурс з онтології часу зовсім ігнорує те, що час багатьма дослідниками мислиться як небуття.

Відповідно до виокремлених частин проблеми часу, яких не вистачає для цілісного осягнення проблеми, можна сформулювати  завдання даної статті. Воно полягає в тому, щоб дослідити діалектику буття та часу в концепції Платона і відповісти на запитання – «Чи належить час, в розумінні Платона, до буття, чи постає небуттям?».

На нашу думку саме онтологія часу дозволяє синтезувати буття і час, а час спроможний і заперечити буття, відкинувши останнє, постаючи небуттям, і синтезувати вихідну суперечливість буття.

Для перевірки наведеної позиції необхідно звернутися до історії філософії, відстежуючи основні моменти становлення і розвитку проблеми буття і часу.

Одним з перших філософів, в системі якого присутня ця проблема, постає Платон (427 – 347 рр. до н.е.). Саме в системі Платона, на нашу думку, буття та час вперше виявилися протиставленими. Такого висновку можна дійти, виходячи з думки П.П.Гайденко, яка зазначає, що «Платон аналізує поняття часу в контексті поділу всього сущого на буття і становлення. Перше існує вічно, друге виникає і зникає в часі» [2,с. 6]. Виходить, що Платон конструює деяку онтологію часу, в якій виходить з протиставленості світу ідей і світу речей. З цієї протиставленості випливає протиставленість вічного, яке відповідає світу ідей і мінливого, яке відповідає світу речей. Нагадаємо, що ідеї розуміються Платоном як вічні і незмінні, які є існуванням із сутністю, самим буттям, а світ речей – існуванням без сутності, який в силу своєї мінливості постає «існуючим небуттям» [4,с. 327]. Отже, з цього випливає, що час як принцип мінливості належить у Платона скоріше до небуття, ніж до буття.

Проте не все так просто. Час не протиставляється у Платона буттю за тими ж атрибутами, за якими він протиставляється буттю у Парменіда. У останнього буття постає нерухомим, єдиним, вічним [7,с. 296–297]. Отже, якщо погодитися з тими дослідниками, які тлумачать космологію Парменіда саме так, то виявиться, що іншим буття, деяким не-буттям постає все множинне, плинне, мінливе. Час є і множинним, і плинним, і мінливим. В цьому сенсі ПП.Гайденко справедливо зазначає, що «… будь-яка послідовність є множинністю», а «…без розуміння того, що таке множинність і як вона пов’язана з єдністю, ми не можемо осягнути і природи часу» [2,с. 24].

[379]

Виходить, що за атрибутом множинності час для Парменіда постає «ворогом» буття – останнє єдине, а час – множинний.

Як же розуміє буття Платон?

Платон не може скористатися діалектикою буття і небуття, яка випливає з космології Парменіда, адже намагається відійти від ототожнення буття і єдиного – світ ідей множинний, а ідеї – це безтілесні сутності всього існуючого, які перебувають в окремому світі (світі ідей). П.П.Гайденко зазначає, що Платон намагається відокремити буття від єдності для того, щоб подолати парадоксальність апорій Зенона [2,с. 23]. Отже, за Платоном, час як дещо множинне, не може протистояти буттю як чомусь єдиному, за тією простою причиною, що буття – не єдине. Єдине і буття не дорівнюють одне одному, на думку Платона, адже множинність може також поставати буттям. Саме так відбувається зі світом ідей. П.П.Гайденко з цього приводу пише, що Платон «… відкидає розуміння буття як єдиного, такого, яке не має жодного зіткнення зі світом множинності і становлення», «Бо множинність може бути лише множинністю єдиних (одиниць), і без єдиного вона перетворилася б на безмежність, хаос, небуття» [2,с. 23].

Проте час може бути протиставленим буттю за атрибутом незмінності останнього як дещо рухливе і плинне. В «Тімеї» Платон пише, що творець «… замислив створити якусь рухому подібність вічності; облаштовуючи небо, він разом з ним творить для вічності, яка перебуває в єдиному, вічний же образ, рухомий від числа до числа, який ми назвали часом» [5,с. 439–440]. З цього випливає, що буття – нерухоме – а час рухається, отже час виявляється протиставленим буттю. Проте вічність, якій протиставляється час, також є часом, нехай навіть таким часом, який заперечує час як плинність.

Отже, маємо проблему. Спробуємо її вирішити.

П.П.Гайденко пише, що «У Платона ж поняття αίών (вічність) і χρόνος (час) строго розрізняються: вічність є зразок, або прообраз, а час – лише її образ, який не може бути зрозумілим безвідносно до прообразу» [2,с. 25]. При цьому «Αίών і άίδιον вживаються Платоном як синоніми, які позначають вічно-суще буття, на відміну від тимчасового перебування, тобто становлення» [2,с. 25].

Звернемося до Платона. Платон впевнений, що «… «було» і «буде» суть види часу, і, переносячи їх на вічну сутність, ми непомітно для себе робимо помилку» [5,с. 440]. Цій сутності властиво лише «є», а «… «було» і «буде» можна застосовувати лише до виникнення, яке становиться в часі, бо і те і інше суть рухи» [5,с. 440]. Платон пише: «Адже ми говоримо про цю сутність, що вона «була», «є» і «буде», але, якщо розсудити правильно, їй личить одне лише «є», тоді як «було» і «буде» можна застосовувати лише до виникнення, яке становиться в часі, бо і те і інше суть рухи» [5,с. 440]. Міркування Платона, які можна побачити в «Парменіді», не суперечать наведеній позиції, а скоріше підтверджують її. В «Парменіді» Платон пише: «… «є» означає причетність буття теперішньому часу» [4,с. 387]. ««Було» означає його причетність минулому, а «буде» майбутньому» [4: 387]. Виходить, що якщо єдине причетне буттю, то воно причетне і часу [4,с. 387]. «… все, що становиться необхідно повинно пройти через теперішнє…» [4,с. 388]. Адже таким чином воно із небуття перетворюється на буття.

«Є», виходить, означає і вічність (в якій перебуває Єдине) і теперішнє, «зараз» (в ньому перебуває світ ідей, справжнє буття). А з цього випливає, що буття – це лише теперішнє, відокремлене від минулого і майбутнього, а минуле і майбутнє належать до світу становлення, яким у Платона постає світ речей. Вони теж розуміються як окремий від теперішнього світ. Так само як світ ідей існує незалежно від світу речей, таким же чином сьогодення у Платона виявляється незалежним від минулого і майбутнього. Як суще, яке містить в собі сутність, сьогодення не потребує нічого іншого (воно тотожнє), а ось інше (минуле-майбутнє) потребує сущого, яке містить в собі сутність, оскільки його сутність перебуває не в ньому, а в іншому.

Виходить, що види часу у Платона не рівнозначні – теперішнє властиве буттю, тоді як майбутнє з минулим – існуючому небуттю. Така протиставленність видів часу створює можливість для абстрактного розуміння часу – або ізольованого теперішнього, або ізольованого майбутнього з минулим.

[380]

Проте, не всі дослідники погодяться з визнанням абстрактності розуміння часу Платоном. Так, Н.Помогаєв пише, що «… час в платонівському світі завжди конкретний, йому чужа ідея абстрактного, лінійного, безперервного часу» [6,с. 62]. З цим можна і погодитись, і не погодитись.

Слід зазначити, що можливо два розуміння категорій абстрактного і конкретного. В наведеному прикладі конкретність часу розуміється як його зв’язаність з матерією. Мовляв, час розуміється Платоном не як математична модель, яка байдужа до того, що відбувається в світі. Висловлюючись іншою мовою, можна сказати, що час, при такому розумінні, не є теперішнім, яке протиставлене минулому з майбутнім. Час, так би мовити, є вмереженим в світ речей – ось що прагнуть довести, констатуючи не-абстрактність розуміння часу Платоном. Це і є першим розумінням категорій абстрактного і конкретного. Абстрактне тут розуміється як «відокремлене від матеріальної дійсності». Абстрактними в цьому сенсі будуть висновки математика, а конкретним – світ речей. В цьому сенсі можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що час розуміється Платоном не абстрактно, а конкретно. Проте, можливо й інше розуміння категорій абстрактного і конкретного, на якому наполягав Г.В.Ф.Геґель. Це розуміння пов’язане з розумінням абстрактності будь-чого як його відокремленості, ізольованості від буття. В цьому розумінні абстрактним є розгляд будь-яких частин окремо від цілого. Враховуючи те, що модуси часу (минуле, теперішнє і майбутнє) є частинами часу, ми впевнені в тому, що рогляд їх окремо один від одного, є абстрактним. Так, Платон не розглядає час як «тепер», яке протиставлене минулому-майбутньому. Але він розглядає час як минуле з майбутнім, які протиставлені «тепер». Така протиставленність виникає з протиставленності двох світів – світу ідей і світу речей. Платону вдалося уникнути лише одного виду абстрактності в розумінні часу. Але другий з двох можливих видів абстрактності розуміння часу, все ж таки, притаманний Платону. Це й не дивно – протиставленність світу ідей світу речей не може не відбиватися на розумінні часу.

Конкретність часу ще не випливає з відсутності лінійності і безперервності останнього. Абстрактність розуміння часу, на наше глибоке переконання, виникає з відірванності теперішнього від минулого з майбутнім. І в цьому сенсі час розуміється Платоном якраз абстрактно, адже, як ми побачили вище, час – це те, що є протиставленим вічності у Платона, останнім час фактично ототожнюється з «минулим-майбутнім» і відповідає світу речей як існуючому небуттю. Теперішнє, за Платоном, без минулого і майбутнього якраз і є буттям, яке не виникає (не становиться) і не гине. Але, чи можна взагалі таке теперішнє помислити небуттям? – Так, як філософи мислять метафізичні картини світу після Г.В.Ф. Геґеля. Саме незмінність метафізичних картин світу змушує засумніватися в їх правильності, відірваність від умов місця і часу, тобто, реального (і матеріального і духовного) світу. На такому розумінні часу не побудувати синтетичної онтології, як і на протилежному.

Чи мислиться час у Платона небуттям? – Так, мислиться. Таким же чином, як світ речей постає існуючим небуттям для цього давньогрецького мислителя, час (зрозумілий як «минуле-майбутнє»), в якому перебуває цей світ речей, також постає не-буттям. Як можна побачити, що небуттям у Платона постає не весь час, а лише минуле разом з майбутнім, які протистоять сьогоденню як світ речей, який є протиставленим світу ідей. А з цього випливає, що час у Платона одночасно і не є небуттям (як вічність і теперішнє) і є ним (як минуле і майбутнє). Тут складно не побачити діалектики, до розгляду якої ми повернемося пізніше.

Платон розрізняє теперішнє і вічність. Чи не випливає з цього розрізнення заперечення стверждуваної нами протиставленості буття та часу в системі Платона? П.П.Гайденко вважає, що саме з такого розрізнення випливає діалектика в розумінні часу Платоном. Вона пише, що в платонівському аналізі часу розрізняються три моменти: «… те, що існує вічно, не народжене і не створене, те, що існує завжди (створене, але не піддається загибелі), і… те, що існує тимчасово (виникає і гине)» [2,с. 6]. «Перше – це єдине, вічний зразок, наслідуючи який деміург створив космос; друге – сам космос і третє – змінювані і преходящіе емпіричні явища» [2,с. 6]. Як бачимо, два моменти відповідають світу ідей і світу речей, один – єдиному.

[381]

Звернемося до Платона. В діалозі «Парменід» Платон ставить запитання: «Чи існує єдине в часі?». Відповідь – «… єдине не причетне часу і не існує в жодному часі» [4,с. 368]. Звідси висновок – єдине «… не стало, не становилося і не було перш, воно не настало, не настає і не є тепер і, наприкінці, воно не буде становитися, не стане і не буду надалі» [4,с. 368]. З цих міркувань Платон доходить висновку, що «… єдине жодним чином не є причетним буттю» [4,с. 368]. П.П.Гайденко з цього приводу зазначає, що «… будучи по той бік буття і знання, єдине постає умовою можливості того й іншого» [2,с. 23].

Але що, з цього випливає для нашого дослідження?

Яким би чином не розумілися б між часом та вічністю в концепції Платона, все одно теперішнє, в розумінні цього давньогрецького мислителя, виявляється протиставленим минулому з майбутнім. Дійсно, і Єдине і буття, які перебувають в теперішньому, на думку Платона, протиставлені світу речей, який існує в минулому-майбутньому.

В подальшому покладена Платоном протиставленність переноситься і в середньовічні онтологічні побудови, які базуються на системі Платона (А.Блажений, А.Кентерберрійський). Світ ідей, за Платоном – існування із сутністю, а світ речей – існування без сутності, існуюче небуття. Бог, як справжнє буття може перебувати лише в теперішньому, теперішнє виявляється немовби «позачасовим», а минуле і майбутнє – самим часом. До речі, культ Діонісу, на який орієнтується постнекласична філософія, є спробою протиставити це «позачасове» сьогодення часу (а точніше – минулому з майбутнім).

Прагнення представників матеріалістичних онтологій показати що світ розвивається, змушує реабілітувати передусім минуле з майбутнім, тим самим немовби реабілітуючи час як такий, тому що теперішнє реабілітації не потребує, оскільки воно і є вічністю, яка начебто є не-часом.

Слід зазначити, що не лише матеріалізм а й філософія життя змушена вдатися до реабілітації часу, зрозумілого як «минуле-майбутнє». Так, А.Бергсон (1859 – 1941 рр.) в «Творчій еволюції» вдається до критики платонівського розуміння часу. Останнє він називає «філософією ідей», дія якої розповсюджується на всю античну філософію. Філософії ідей притаманне повне ігнорування часу – ось чому А.Бергсон критикує останню.

Наведемо лише деякі моменти цієї критики.

А.Бергсон зазначає, що «… зведення речей до ідей міститься в розкладенні процесу становлення на його головні моменти, причому передбачається, що кожний з них відвернутий від закону часу і, так би мовити, закладений у вічності» [1,с. 350]. Антична філософія «… має справу лише з нерухомим, вона бере за данні лише ідеї» [1,с. 351]. За таких умов «По-справжньому, повинні були б існувати лише нерухомі ідеї, нерухомо пов’язані одні з іншими…» [1,с. 351–352]. А в завдання філософа входить осягнення існування в його сутності як нерухомої системи ідей [1,с. 357].

З наведеного розуміння буття випливає недооцінка матеріальної частини субстанції: матерія «… представляє деяке невловиме ніщо, яке, блукаючи серед ідей, створює нескінченне збудження і вічний неспокій, подібно до підозри, вселеної двом люблячим серцям» [1,с. 352]. А.Бергсон пише, що «Потрібно тільки-но стати нижче за нерухомі ідеї, і тим самим ми отримуємо вічний потік речей» [1,с. 352]. Ідеї, за такого розуміння, «… входять в область вічного, але те, що у них є вічного, складає одне ціле з тим, що в них є нереального» [1,с. 352].

Цікавим для нашого дослідження є бергсонівський аналіз відносин між вічністю та часом. Він пише, що встановлюване філософією ідей «… відношення між вічністю і часом схоже на відношення між червонцем і дрібною монетою; ця монета настільки дрібна, що платіж може тривати нескінченно та все ж таки борг не буде сплачений, тоді як червонець відразу погасив би цей борг» [1,с. 353]. Чим цікава ця метафора? – Так само як червонець і монета є грошима, вічність і «час» є часом. З цього можна дійти висновку про те, що, на думку А.Бергсона, розрізнення часу і вічності у Платона не дозволяє подолати протиставленості буття і часу.

[382]

З приниження онтологічного статусу матерії в філософії ідей, випливає і приниження значення категорій простору і часу. А.Бергсон зазначає, що «… простір і час, в античній філософії, за необхідністю мають однакове походження і одну і ту ж цінність» [1,с. 354]. І ця цінність, як можна здогадатися, не дуже велика. А.Бергсон міркує про те, що форма, яка існує поза часом і на осягнення якої налаштована філософія ідей – це поняття (concept), а не форма, яка дається сприйняттям [1,с. 353–354]. А «… оскільки реальність концепціонального порядку не займає ні часу, ні простору, то необхідно, щоб форми перебували поза простором, подібно до того, як вони парять над часом» [1,с. 354]. З цього А.Бергсон робить висновок, що простір і час «… представляють одне і те ж зменшення існування, яке виражається тривалістю (distension) в часі і протяжністю (extension) в просторі» [1,с. 354]. А.Бергсон пише: «Таким чином, тривалість і протяжність, попросту, виражають відстань між тим, що є, і тим, що повинне б бути. З точки зору античної філософії простір і час можуть бути лише, так би мовити, полем, яке створюється неповнотою або, вірніше, дійсністю, яка заблукала зовні, щоб на ньому шукати саму себе» [1,с. 354].

Розуміння часу в філософії ідей, на думку А.Бергсона, призводить до того, що «… минуле, теперішнє і майбутнє зводяться до єдиного моменту і цей момент є вічність» [1,с. 355], а фізика перетворюється на «зіпсовану логіку» [1,с. 355–356]. Фізичний порядок, який визначається обставинами місця-часу «… не що інше, як нижчий ступінь логічного порядку; це логіка, яка впала в простір і час» [1,с. 356]. А.Бергсон пише, що філософ традиційно вимушений подолати такий порядок, немовби здійнятися над ним.

І хоча А.Бергсон визнає, що антична філософія не могла уникнути висновку про те, що ідеї повинні існувати самі по собі [1,с. 357], це не робить в його очах «філософію ідей» дієвішою.

В цілому з критикою А.Бергсона можна погодитися – дійсно, з протиставленості буття та часу в концепції Платона випливає ігнорування важливого пласта реальності – матеріальної дійсності. І хоча запропонована А.Бергсоном онтологія часу, на наш погляд, також потребує критичного осмислення (що може стати темою для окремого дослідження), йому все ж таки вдалося поставити важливу проблему – час, або те, що розумілося часом, стліттями ігнорувався.

Одночасно з протиставленістю буття та часу, Платон мислить і їхню єдність – інакше в жодному разі не можна було б казати про діалектику буття та часу в розумінні Платона. П.П.Гайденко з цього приводу зазначає, що «Платон виходить з того, що, як як будь-яка множинність, час не існує і не може бути помисленим безвідносно до єдиного, адже час є такою реальністю, в якій множинність пов’язана з єдиним» [2,с. 24]. Це й не дивно – адже сутність світу речей, який, за Платоном, існує в часі, перебуває в іншому – в світі ідей.

Отже, діалектика буття та часу наявна в системі Платона – останій бачить протиріччя між буттям та часом. Проте, якого роду ця діалектика? Ми маємо справу з діалектикою заперечення як відкидання. Час (зрозумілий як минуле-майбутнє) заперечує (відкидає) буття, постаючи антитезою останього. Час, за Платоном, є не-буттям, а буття – не-часом. Проте, як відомо, можливе й інше заперечення – заперечення як синтез (як заперечення заперечення) – саме в такому запереченні полягає справжня цінність діалектики.

Що ж дозволяє «зняти» заперечення буття та часу яке присутнє в системі Платона? На наше глибоке переконання, час може синтезувати протиріччя між буттям та часом. Така можливість міститься навіть в подвійності розуміння часу філософами. Під часом традиційно розуміється минуле-майбутнє, які протиставляються теперішньому, як у Платона. З іншого боку, неможна не визнати, що теперішнє – це теж модус часу. І навіть вічність також є модусом часу. Виходячи з цього, ми впевнені, що розуміння часу як минулого-майбутнього являє перше заперечення (як відкидання). Розуміння ж часу як єдності минулого-теперішнього-майбутнього є другим запереченням, яке заперечує перше. Саме на такому розумінні часу може бути побудована онтологія часу, бо за іншого розуміння часу, онтологія часу перетворюється на «круглий квадрат».

[383]

Щляхетний предмет прагнень дослідника – це розуміння часу в єдності минулого-теперішнього-майбутнього. Особливо на такому розумінні наполягають представники феноменологічної онтології часу. Наприклад, А.А.Курган, наслідуючи думки А.Бергсона, Е.Гуссерля і М.Гайдеґґера, зазначає, що «Час не складається з окремих «тепер», але навпаки – будь-яке окремо взяте «тепер» можливо лише на основі вихідної тимчасовості людської реальності. У вихідній тривалості екзистенції минуле, теперішнє і майбутнє не розділені, вони складають екстатичну єдність, тобто будь-який вимір часу (минуле, теперішнє, або майбутнє) зв’язаний з іншими двома і не існує відірваним від них» [3, с. 32].

Отже подальший розвиток заявленої теми повинен бути пов’язаним з пошуком синтетичної онтології часу.

Список використаних джерел:

1. Бергсон А. Творческая эволюция. Материя и память / Анри Бергсон / Пер. с франц. – Мн.: Харвест, 1999. – 1408 с. – (Серия: Классическая философская мысль).

2. Гайденко П.П. Время. Длительность. Вечность. Проблема времени в европейской философии и науке / Пиама Павловна Гайденко. – М.: Прогресс-Традиция, 2006. – 464 с.

3. Курган А.А. Формирование феноменологическрй онтологии времени и ее основные принципы / А.А.Курган // Вестник Томского государственного университета. – 2010. – № 334 (май). – С. 32–34.

4. Платон. Собрание сочинений: В 4-х т. – Т.2 / Платон; Общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо-Годи; Примеч. А.Ф. Лосева и А.А. Тахо-Годи; Пер. с древнегреч. – М.: Мысль, 1993. – 528 с. – (Философское наследие).

5. Платон. Собрание сочинений: В 4-х т. – Т.3 / Платон; Пер. с древнегреч.; Общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо-Годи; Авт. вступ. ст. и ст. в примеч. А.Ф. Лосев; Примеч. А.А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1994. – 654, [2] с. – (Философское наследие).

6. Помогаев Н. Онтология времени в древнегреческой философии (от Гераклита до Аристотеля) / Н.Помогаев // Докса. – 2005. – №8. – С.56–64.

7. Фрагменты ранних греческих философов, ч.І / Отв. ред. и авт. вступ. статьи И.Д. Рожанский. – М.: Наука, 1989. – 576 с. – (АН СССР. Ин-т философии. Памятники философской мысли).