Шамша
І.В. Діалектика минулого,
теперішнього й майбутнього у «Фізиці» Аристотеля / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових
праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2012. – Випуск 66 (№11).
– С. 441–446. В квадратних дужках номери сторінок для посилань.
УДК: 115(38) «652» Шамша І.В.
ДІАЛЕКТИКА
МИНУЛОГО, ТЕПЕРІШНЬОГО Й МАЙБУТНЬОГО У «ФІЗИЦІ» АРІСТОТЕЛЯ
Осягнення
часу з логічною необхідністю потребує правильного розуміння теперішнього як найважливішого
модусу серед трьох модусів часу (маються на увазі минуле–теперішнє–майбутнє). Найважливішим
цей модус постає тому, що він є найбуттєвішим – навіть згідно розхожої думки,
минулого вже немає, майбутнього – ще немає – є лише теперішнє. Окрім цієї
думки, як відомо, буття завжди перебуває в теперішньому, саме тому теперішнє й
вічність виявляються одним й тим самим, а в мовному сенсі значення слова
«теперішнє» співпадає зі значенням слова «справжнє».
У
філософському дискурсі склалося декілька традицій розуміння часу. Представники
цих традицій наводять почасти протилежні аргументи відносно природи часу,
заперечуючи аргументи один одного. Одна з ліній аргументації точиться навколо
тлумачення теперішнього. Для одних філософів теперішнє – це вічність, яка
протистоїть «часу» (метафізичне розуміння), для інших – теперішнє є моментом
«тепер» і одним з елементів часу (позитивістське розуміння). Для представників
метафізичного розуміння часу момент «тепер» виявляється чимось неважливим,
таким, що не заслуговує на увагу філософа. Причиною такого ставлення постає
впевненість представників зазначеного розуміння в тому, що буття постійно
перебуває в теперішньому, момент же «тепер» – всього лише один з модусів часу –
часу, який спливає. Момент «тепер» існує для них серед минулого (якого вже немає) і майбутнього (якого ще немає). Таким чином, постаючи
моментом швидкоплинної реальності, момент «тепер» виявляється протиставленим
вічності, в якій перебуває буття. Представники ж позитивістського розуміння не
бачать жодної реальності, яка розташовувалася б за світом мінливих одиничних
речей. Тому в розумінні часу для них буттю відповідає саме момент «тепер», а
метафізична вічність посідає місце деякої вигаданої реальності, яка не має
жодного сенсу. Зрозуміло, що для побудування онтології часу бажано синтезувати
ці протилежні розуміння теперішнього. Проте, це зробити не так просто. Для
того, щоб синтезувати розуміння теперішнього, доведеться вдатися ще до одного
синтезу – цей синтез пов’язаний ще з двома традиціями в розумінні часу. Справа
в тому, що представники обох вищенаведених традицій в розумінні теперішнього, в свою чергу, належать до
однієї традиції в розумінні часу – саме
в ній серед трьох модусів часу теперішнє (зрозуміле або як вічність, або як
момент «тепер») вважається найбуттєвішим. Теперішнє – це буття, а минуле–майбутнє – небуття. Проте, є й інша точка зору.
Представники матеріалізму й філософії життя утворюють другу традицію в
розумінні часу, в якій минуле–майбутнє
вважаються буттєвими модусами часу, оскільки матеріальна реальність, природа,
життя, які перебувають в постійному становленні, розташовуються ними в основі
порядку сущого, мисляться як існування із сутністю, тобто – самим буттям. Тому
минуле–майбутнє, які
розповсюджуються на матеріальну реальність, протистоять і метафізичному, і
позитивістському теперішньому як небуттю. Отже, завдання побудування онтології
часу потребує подвійного синтезу – синтезу в розумінні теперішнього і синтезу в
розумінні часу. Саме такий подвійний синтез, на наш погляд, вдалося
запропонувати Арістотелю (384 – 322 рр.
до н.е.) в своїй «Фізиці».
Ми
не самітні в останньому переконанні – за цією причиною, концепції Арістотеля
приділяють пильну увагу всі дослідники, які цікавляться проблемою часу. Так,
скажімо
[441]
О.Г.Черняков, присвятив
дослідженню арістотелівського розуміння часу майже всю докторську дисертацію,
яку пізніше було опубліковано окремою книгою [5]. Серед дослідників, які приділяють увагу розумінню часу Арістотелем,
можна назвати такі імена, як М.М.Трубніков і П.П.Гайденко, та ін. Проте, ми, як
зазначалося вище, глибоко переконані в тому, що онтології часу не побудувати,
якщо не здійснити подвійний синтез в
розумінні часу – тому ретельна увага в цій статті приділяється побудові такого
синтезу і, в першу чергу, синтезу теперішнього в Арістотеля.
Саме
тому ми приділили пильну увагу дослідженню розуміння модусів часу Арістотелем
(1), аналізу того, чи сягнув Арістотель синтезу в розумінні теперішнього, на
основі якого можна буде сягнути подвійного синтезу між традиціями у філософії,
про які сказано вище (2), і чи можна, в кінцевому підсумку, на основі «Фізики»
Арістотеля побудувати онтологію часу. Наведене можна назвати завданнями цієї
статті.
Отже, почнемо з розуміння теперішнього
Арістотелем. В цьому розумінні він намагається посісти «золоту середину» між
тими, хто розуміє теперішнє як вічність і між тими, хто розуміє теперішнє як
сукупність моментів «тепер». Арістотель не бачить жодних причин принижувати роль вічності в онтологічних побудовах,
але й не бачить таких причин для применшення ролі моменту «тепер». Він
намагається момент «тепер» помислити на одній, якщо можна так висловитися,
«логічній вісі» з вічністю. В одному місці Арістотель висловлює важливу думку,
що під моментом «тепер» можна розуміти й секунду, й хвилину, й годину, й
місяць, і рік. Тим самим Арістотелю вдається подолати обмеженість моменту
«тепер», розширити область теперішнього, за межами якої, з одного боку –
закінчується минуле, а з іншого – починається майбутнє. Секунда й вічність
виявляються, за такого розуміння, певними ступенями одного–єдиного теперішнього, одного й того ж самого.
Проте, єдність вічності і моменту «тепер» не
заперечує їхнього розрізнення. Арістотель пише: «… якби «тепер» не було
кожного разу іншим, а тотожним і єдиним, часу не було б; так само, коли «тепер»
стає іншим непомітно для нас, нам не здається, що в проміжку був час» [1,с.
147]; «Якщо ж не помічати існування часу нам доводиться тоді, коли ми не
зазначаємо жодної зміни і душа здається такою, яка перебуває в єдиному і
нероздільному [«тепер»], а коли відчуваємо і розмежовуємо, кажемо, що час
протікав, то очевидно, що час не існує без руху і зміни» [1,с. 147]. «Тепер», яке
кожен раз є іншим, і тепер тотожнє і єдине – виходить, що Арістотель виокремлює
два теперішніх. Одне теперішнє – несамототожне (момент «тепер»); інше – тотожне
та єдине (вічність).
Осмислюючи ці два види
«тепер», Арістотель проявляє вражаючу діалектичність мислення: ««Тепер» вимірює
час, оскільки воно передує і слідує; само ж «тепер» в одному відношенні тотожне,
а в іншому ні: воно різне, оскільки воно завжди в іншому й іншому часі (у цьому
і полягає його сутність як «тепер»), з іншого боку, «тепер» за субстратом
тотожно» [1,с. 149]. Таким чином, «тепер» в Арістотеля виявляється одночасно й
іншим, і тотожним. Сягнути такої діалектичності Арістотелю дозволяє аналогія
часу з рухом: «… в одному відношенні «тепер» завжди тотожно, в іншому ж ні, бо
таке й переміщуване тіло» [1,с. 150]. Аналогію уможливлює те, що час, як і рух,
є послідовністю: «… у часі є попереднє і подальше, тому що одне з них завжди слідує
за іншим» [1,с. 148], «І як рух завжди інше й інше, так і час» [1,с. 149].
Проте, з цієї аналогії, знов таки, не випливає абсолютної тотожності часу й
руху: «… час не є рухом, але й не існує
без руху…» [1,с. 147].
Діалектичність думки Арістотеля вимагає від філософа мислення часу, за
якого теперішнє буде перебувати і в єдності з часом (минулим–майбутнім), і –
одночасно – мислитися як інше часу. Арістотель, власне, і демонструє таке
мислення часу: постаючи іншим часу, момент «тепер» постає й іншим руху. Тому в
«тепер» немає жодного руху: «Якби в ньому був рух, то було б можливо рухатися в
ньому і швидше, і повільніше» [1,с. 186]. А це, на думку Арістотеля, абсурдно.
Звернемо увагу на те, що відсутність руху – це ознака і теперішнього як
вічності, і теперішнього як моменту «тепер». Ось в якому місці метафізичне
розуміння часу змикається з позитивістським – в основі й того й іншого
перебуває теперішнє, яке, за своєю сутністю, нерухоме. Але Арістотеля не може
влаштувати жодне з цих розумінь часу, оскільки спокій також не притаманний
моменту «тепер»: «Але [у «тепер»] немає й спокою; ми називали адже таким, що
поко-
[442]
їться [предмет], здібний до руху і не рухомий у той час, в тому місці і
таким чином, як йому властиво за природою; отже, раз в «тепер» ніщо не може
рухатися, то ясно, що не може і покоїтися» [1,с. 186], «… у [моменті] «тепер»
неможливо ні рухатися, ні покоїтися…» [1,с. 199]. Отже, «тепер» не містить
в собі ні руху, ні спокою.
П.П.Гайденко пише, що момент «тепер» у Арістотеля не належить до часу, він
позачасовий: «Само «тепер», пояснює Арістотель, не є часом, воно не є частиною
(«мінімальним відрізком») часу, бо тоді воно все ще було б безперервною
величиною; «тепер» – це межа часу, аналогічно тому, як точка є не частиною
лінії, а її межею. Межа сама – позачасова, а тому з її допомогою й можливе
визначення часу» [2,с. 7]. І дійсно, – Арістотель зазначає: «… оскільки «тепер»
є межею, воно не є часом, але властиво йому по збігу, оскільки ж служить для
підрахунку – воно число» [1,с. 150]. Проте нижче П.П.Гайденко зазначає: «Момент
«тепер», на відміну від точки, не тільки розділяє, але й сполучає частини часу»
[2,с. 7]. Це дуже важливе зауваження. Те, що момент «тепер» сполучає частини
часу, а не лише розділяє їх, дозволяє затверджувати діалектику в розумінні
минулого–теперішнього–майбутнього у Арістотеля, оскільки справжня діалектика є
там, де присутня єдність протилежностей, а не лише їхня боротьба [3,с. 85]. Але
що ж випливає з такого діалектичного розуміння? На наш погляд, з нього випливає
те, що Арістотель одночасно мислить момент «тепер» і як позачасовий і як інтегрований
в час – як інакше цей момент міг би з’єднати частини часу?
На думку Арістотеля, момент «тепер» в жодному разі не можна протиставляти
часу, він належить часу: «Але «раніше» належить до часу: адже ми кажемо
«раніше» і «після», маючи на увазі відстань від «тепер», а «тепер» – межа
минулого і майбутнього; отже, якщо [моменти] «тепер» перебувають в часі, то в
часі будуть і «раніше» і «після», адже, в чому перебуває «тепер», в тому й
відстань від «тепер»» [1,с. 156]; «У протилежному сенсі мовиться «раніше» по
відношенню до минулого й майбутнього часу: для минулого ми кажемо «раніше» про
віддаленіше від «тепер», «після» – про ближче; для майбутнього «раніше» –
означає ближче; «після» – далі» [1,с. 156]. Як бачимо, «раніше» і «після»
(тобто час) взагалі можна визначити через теперішнє, оскільки «раніше» слід
розуміти як «раніше тепер», а «після» – як «після тепер». Без «тепер» взагалі
не було б «раніше» і «після». За таких умов просто неможливо ізолювати «тепер»
від минулого–майбутнього. П.П.Гайденко пише, що «тепер» мислиться Арістотелем
позачасовим, але це справедливо лише за умови мислення моменту «тепер» як
«точки», яка переміщується від минулого до майбутнього. Якщо ж розширити момент
«тепер» до години, місяця, року і т.д. (що і робить Арістотель), то виявиться,
що момент «тепер» є інтегрованим в минуле і майбутнє.
Єдність минулого й майбутнього з теперішнім випливає, на наш погляд, і з
такого порівняння: «Час є числом переміщення, а «тепер», як і переміщуване, є
немовби одиницею числа» [1,с. 150]. Оскільки один (як одиниця числа) є числом,
то й момент «тепер» є часом. Можна додати, що аналогічним чином ми мислимо
ноту, яка є музичною одиницею, як таку, що належить до музики. Музика не
зводиться до цієї однієї ноти, але й бути, так би мовити, «позамузичною» нота
також не може.
Арістотель наполягає на неприпустимості мислення моменту «тепер» поза часом
(поза минулим–майбутнім). Тим самим він намагається уникнути протиставлення
часу як моменту «тепер», так і вічності, створивши синтетичне розуміння часу.
«Якщо дійсно неможливо, щоб час існував і мислився без «тепер», а «тепер» є
якоюсь серединою, яка включає в себе одночасно і початок і кінець – початок
майбутнього і кінець минулого, то необхідно, щоб час існував завжди» [1,с. 223].
Полемізуючи в цьому питанні з Платоном, в якого, як відомо, вічність
протиставлена часу як світ ідей протиставлений світу речей, Арістотель називає
Платона єдиним філософом, який вважає, що час виник [1,с. 223].
Але повернемось до мислення моменту «тепер» в якості межі. «Тепер», на
думку Арістотеля, таке: «… з одного боку воно ділення часу в можливості, з
іншого – межа обох частин і їх об’єднання, а розділення і з’єднання одного й
того ж тотожне, лише буття їх різне» [1,с. 154]. «Тепер» одночасно постає й
початком і кінцем часу: «Оскільки «тепер» є кінцем і початком часу, тільки не
одного й того ж, а кінець минулого і початок майбутнього, то, подібно до кола,
яке в одному і тому ж [місці] і опукле і увігнуте, і
[443]
час завжди починається і скінчується» [1,с. 155]. Таким чином, в «тепер»
закінчується минуле і починається майбутнє, початок часу опиняється в його
середині.
З того, що момент «тепер» постає межею між минулим і майбутнім, випливає
його неподільність. Арістотель прямо пише: «Отже, зі всього сказаного очевидно,
що в часі є дещо неподільне, що ми називаємо «тепер»» [1,с. 185]. Довівши, що
«тепер» є межею минулого й майбутнього, Арістотель вважає, що доведена й
неподільність «тепер» [1,с. 185].
Ще один цікавий висновок робить Арістотель зі свого розуміння моменту
«тепер»: «Очевидно також, що якщо точку, яка ділить час на передуюче і
подальше, не робити завжди подальшою відносно того, що буде подальшим для
предмету, то одночасно одне й те ж існуватиме і не існуватиме і щось виникше
буде неіснуючим» [1,с. 252]. У Платона так і виходить – світ речей у нього
виявляється існуючим небуттям [4,с. 332]. Саме момент «тепер» представляє світ речей. Якщо
не приймати синтетичного розуміння теперішнього (за якого теперішнє розуміється
як синтез моментів «тепер» і вічності) і синтетичного розуміння часу (коли час
розуміється як єдність минулого–теперішнього–майбутнього), то світ речей
виявиться онтологічно протиставленим світу речей, а це те, чого, на думку
Арістотеля, слід уникнути.
Не дивлячись на ту роль, яку «тепер» відіграє серед модусів часу, на думку
Арістотеля, час не можна звести до сукупності моментів «тепер»: «… ні час не
складається з «тепер», ні лінія з точок, ні рух з миттєвих переміщень, а ті,
хто стверджують це, якраз складають рух з неподільних частин, на зразок того,
як час складають з «тепер» і лінію з точок» [1,с. 202]. Обґрунтувати
незвідність часу до сукупності моментів «тепер» Арістотелю необхідно хоч би для
того, щоб спростувати апорії Зенона. На
думку Арістотеля, третя апорія Зенона («Стріла») «… випливає з припущення, що час
складається з [окремих] «тепер»; якщо це не визнавати, силогізму
не вийде» [1,с. 200].
Як видно, час Арістотель розуміє відповідно до традиції, яка склалася до
нього – як минуле–майбутнє – визначаючи його таким чином: «… час є не що інше,
як число руху по відношенню до попереднього й подальшого» [1,с. 149]. З цього
видно, що Арістотель дає визначення часу через минуле й майбутнє, він прямо
пише: «… коли ми мислимо крайні точки відмінними від середини і душа відмічає
два «тепер» – попереднє і подальше, тоді це [саме] ми і називаємо часом,
оскільки обмежене [моментами] «тепер» і здається нам часом» [1,с. 148].
Попереднє й подальше – це інші імена для минулого й майбутнього. Проте, на
відміну від своїх попередників, античний філософ пильну увагу приділяє моменту
«тепер», який намагається мислити в єдності з минулим і майбутнім. Момент
«тепер» навіть постає для Арістотеля головним модусом часу: «А взятий разом
будь–який час одне й те ж, оскільки за субстратом «тепер» одне й те ж, лише
буття його різне» [1,с. 149]. Минуле – це минуле «тепер», а майбутнє – це
майбутнє «тепер». Весь час – це «тепер» – цю думку набагато пізніше сформулює
М.Мерло–Понті, але у згорнутому вигляді вона вже міститься у «Фізиці»
Арістотеля. Ця відмінність переконань Арістотеля від переконань його
попередників, дуже важлива. В кінцевому підсумку саме вона визначає можливість
побудування онтології часу. Але, окрім завдання мислити час як єдність
минулого–теперішнього–майбутнього, а не як одні лише минуле–майбутннє,
Арістотелю вдається досягти ще однієї мети – реабілітувати матеріальну
реальність – адже серед модусів часу саме момент «тепер» представляє існування
одиничного і множинного світу речей.
Синтез розуміння теперішнього виникає з прагнення Арістотеля бачити й
вічність, і момент «тепер» як необхідні сторони однієї суперечності. В цій
суперечності вічність постає системоутворювальною стороною, тією стороною, яка
є субстанційною. У вічності, за Арістотелем, перебуває нерухомий першодвигун [1,с.
242]. Проте, вічність не протистоїть в Арістотеля часу, як це можна спостерігати
в концепції Платона – та реальність, на яку розповсюджується час (світ речей),
не протистоїть реальності, яка перебуває у вічності (світ ідей). Оскільки від
античного філософа слід очікувати скоріше недооцінку часу, ніж вічності, на наш
погляд, саме ставлення Арістотеля до часу (минулого–майбутнього і моменту
«тепер») є найцікавішим – як найкращий учень Платона він не міг недооцінити
вічність, а ось час, і реальність, яка перебуває в ньому, недооцінювали майже
всі передуючі Арістотелю філософи. Арітотелю же вдалося уникнути такої
недооцінки.
[444]
Отже, момент «тепер» Арістотель мислить як неподільний, як межу між минулим
і майбутнім, яка належить до часу. На думку Арістотеля, момент «тепер» можна
розширити й до тривалішого відрізку часу. Це надає йому змоги поєднати вічність
і момент «тепер», які постають двома сторонами одного й того ж теперішнього.
Момент «тепер» хоча й постає нібито не–часом, але повинен мислитися в єдності з
минулим–майбутнім, які без моменту «тепер» існувати не можуть, і – навпаки. Все
це дозволяє впевнено стверджувати, що Арістотелю вдалося запропонувати один з
вражаючих синтезів розуміння теперішнього.
Попереду ще один синтез – синтез теперішнього з минулим–майбутнім. Причому
тут доведеться синтезувати вже синтезоване теперішнє (логічно узгодженими
сторонами якого, постають вічність і момент «тепер») з минулим–майбутнім. Без
цього, другого синтезу, не побудувати онтології часу. Чи сягає Арістотель
такого синтезу? – Відповідь на це запитання й постає перспективою подальшої
розробки заявленої теми.
Список використаних джерел:
1. Аристотель. Сочинения: В 4–х т. – Т.3
/ Аристотель; Пер. с древнегреч.; Вступит. статья и примеч. И.Д. Рожанского. –
М.: Мысль, 1981. – 613 с. – (АН СССР. Ин–т философии. Философское наследие).
2. Гайденко П.П. Время. Длительность.
Вечность. Проблема времени в европейской философии и науке / Пиама Павловна
Гайденко. – М.: Прогресс–Традиция,
2006. – 464 с.
3.
Ивакин А.А. Диалектика как теория развития / А.А.Ивакин // Науковий вісник
Міжнародного гуманітарного університету: Збірник наукових праць. – Вип.3. –
Одеса, 2011. – С. 85–90. – (Серія: Історія. Філософія. Політологія).
4. Платон. Собрание сочинений: В 4–х т. – Т.2 / Платон; Общ. ред. А.Ф. Лосева,
В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо–Годи;
Примеч. А.Ф. Лосева и А.А. Тахо–Годи; Пер. с древнегреч. – М.: Мысль, 1993.
– 528 с. – (Философское наследие).
5. Черняков А.Г. Онтология времени. Бытие и время в философии
Аристотеля, Гуссерля и Хайдеггера / Алексей Григорьевич Черняков. – СПб.:
Высшая религиозно–философская школа, 2001. – 460с.
[445]
|
