Шамша І.В. Інше часу: діонісизм як спосіб перебування в теперішньому / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2012. – Випуск 64 (№9). – C. 325–330. В квадратних дужках номери сторінок для посилань.

УДК: 111.11«18/19»                                                         Шамша І.В. 

ІНШЕ ЧАСУ: ДІОНІСИЗМ ЯК СПОСІБ ПЕРЕБУВАННЯ В ТЕПЕРІШНЬОМУ

Лише на перший погляд може здатися, що неправильне розуміння філософських категорій має наслідки виключно у філософському дискурсі. Постаючи формою стратегічного самовизначення людини в світі, філософія допомагає людині вирішити ключові питання власної присутності в світі, в кінцевому підсумку, дозволяючи (або не дозволяючи), вирішити проблему життя і смерті.

Проблема часу є одним з ключових питань людської присутності в світі. В залежності від відповіді на головне запитання, що виникає перед кожним дослідником, який приступається до розв’язання цієї проблеми (мається на увазі запитання «Чи належить час до сущого?»), перебуває доля людини. Якщо час є небуттям, смертю, руйнацією, то «темпоральне» суспільство, яке сходить до суспільств XVIII століття (так заваної «епохи Модерну»), не має жодних шансів на виживання і таке суспільство прямує до безодні. Якщо ж тривалість, часовість, тимчасовість людського перебування в світі є, так би мовити, «буттєстворювальними», то в людства є шанс не лише вижити, але й побудувати суспільство, гідне людини. В останньому випадку філософії потрібно зосередити ретельну увагу на побудуванні дієспроможної онтології часу, яка проведе межу між життєвим та загибельним в проблемі часу. Останнє завдання фактично є завданням проведення межі між життям та смертю – проблемою, якою філософи занепокоєні з давніх давен.

Серед досліджень, які стосуються заявленої теми, можна виокремити два майже незалежних теоретичних пласти. Існує велика кількість досліджень, присвячених проблемі часу. До них належать твори Платона, Арістотеля, Плотіна, А.Блаженого, Г.В.Лейбніца, Е.Гуссерля, М.Гайдеґґера та ін. Серед сучасних досліджень цієї проблеми можна назвати М.М.Трубнікова, П.П.Гайденко, О.Г.Чернякова тощо. Досліджень, присячених діонісизму як стратегічній настанові некласичної культури і філософування теж вистачає – Ю.Габермас, В.Декомб, Ф.Ніцше, Ж.Батай, Ж.Дерріда та ін. Майже відсутні дослідження часу, якщо можна так висловитися, в «діонісичному вимірі». Між тим проблема важлива – від світоглядних настанов, як зазначалося вище, залежить подальша доля життя, або смерті людини і людства, а діонісизм постає стратегічною світоглядною настановою постнекласичних суспільств. Тому дуже важливо дослідити, яку саме онтологію часу запропоновано філософськими побудовами, в яких діонісизм осмислюється як альтернатива традиційним світоглядним настановам людства, яке відношення до часу з логічною необхідністю випливає з таких переконань.

Отже, завданням цієї статті постає аналіз спроб осмислення часу представниками некласичної філософії – тієї філософії, яка склалася після другої половини XIX століття – саме цей період характеризується так званим «темпоральним поворотом» у філософії. Також автор статті має метою довести, що філософським побудовам зазначеного періоду притаманне перебільшення ролі теперішнього серед трьох відомих модусів часу (минуле, теперішнє, майбутнє). Таке перебільшення своєю методологічною основою має протиставлення модусів часу – минулого і майбутнього – теперішньому, і – навпаки, що спричиняє дисгармонію у розумінні часу, і як наслідок, формування неправильного (згубного для людини) розуміння останнього. Але для того, щоб здіснити заявлене доведення, необхідно по порядку розглянути аргументи, які уможливлюють вищезазначену тезу.

Насамперед необхідно ввести читача в курс справи. Розуміння часу з давніх давен пов’язано з деякою підміною – час підмінюється минулим–майбутнім. Саме таке розуміння часу випливає з космології Парменіда, з «філософії ідей» Платона.

[325]

На ґрунті означеної підміни, у філософському дискурсі формуються дві традиції в розумінні часу. Представники цих традицій не погоджуються з поглядами один одного, породжуючи низку непорозумінь і суперечностей. Для того, щоб розв’язати цю «низку», необхідно зупинитися на зазначених традиціях.

В першій традиції нерухоме буття перебуває у теперішньому (вічності) на противагу мінливому світу речей (Платон, Плотін, А.Блажений, А.Кентерберрійський та ін.). В цій традиції теперішнє опиняється протиставленим минулому–майбутньому, мінливому світу речей. Чи потрібно говорити, що ця традиція в розумінні часу наличує майже всю історію існування філософських уявлень в їх європейському варіанті? Поява цієї традиції не може здивувати дослідника – філософія з моменту її виникнення, намагається відшукати деякий неплинний шар реальності, який розташовується за мінливим і швидкоплинним світом речей. Світ не такий, яким здається – цей висновок ще з глибокої давнини стимулює дослідницький пошук відповідей на запитання: «Що таке буття?», «Що таке сутність?», «Чому існує дещо, а не ніщо?», «Що означає бути людиною?».

Проте, ця, найрозповсюдженіша концепція розуміння часу, має серйозні вади. Час (зрозумілий як минуле–майбутнє), відповідно до неї, опиняється небуттям, а матеріальна реальність – негідною уваги філософа. В результаті велика частина реальності, яка розповсюджується й на людину, випадає з поля «зору» філософів. Саме ця вада спричиняє появу протилежної, другої традиції в розумінні часу. Її представляють матеріалісти й представники філософії життя (А.Бергсон, В.Дільтей). Вони спільними зусиллями намагаються реабілітувати матеріальну, природну реальність, реальність, на яку розповсюджується минуле–майбутнє. Але в результаті – змінюють розуміння часу із дзеркальною протилежністю, з точністю навпаки: в цій традиції минуле–майбутнє виявляються протиставленими теперішньому (або вічності). Тлумачення буття як такого, яке постійно перебуває в теперішньому, нещадно критикується представниками цієї, другої традиції. Оскільки й та і інша традиції виходять з протиставлення минулого–майбутнього теперішньому, і – навпаки, проблему часу жодна з цих традицій, вирішити не може.

Проте, яке місце в цій боротьбі думок посідає некласична філософія? Некласична філософія вносить свій доробок у вирішення проблеми часу, але доробок дуже специфічний. Для того, щоб зрозуміти те, що було внесено представниками некласичної філософії у розуміння часу, необхідно зрозуміти, що традиції, про які ми згадали вище, не є однородними. Причиною такої неоднородності постає сам час і його природа. Згідно з останньою, теперішнє, яке в першій традиції протиставляється минулому–майбутньому (або, традиційно кажучи, «часу»), немовби розділяється на два теперішніх. Перше теперішнє розуміється як, так би мовити, «метафізичне» теперішнє, як буття, яке перебуває у вічності. Саме таке розуміння лежить в основі першої традиції в розумінні часу, про які ми згадали вище, і саме таке теперішнє підлягає знищувальній критиці представників другої зі згаданних традицій. Проте, теперішнє не вичерпується лише метафізичним теперішнім. Є ще теперішнє, зрозуміле як сукупність моментів «тепер». Таке розуміння ми назвали б «емпіричним» теперішнім. В його основі лежить вимірювальний, математичний, фізичний і, разом з тим, буденний вимір часу, який носить зовнішній до людини характер. Виникнення позитивістської методології уможливило зведення часу до сукупності моментів «тепер». Онтології, які базуються на такому розумінні часу, піддаються нищівній критиці з боків представників обох традицій, про які ми згадали вище. До критики позитивістських методологій вдаються Г.В.Ф.Геґель, Е.Гуссерль, М.Гайдеґґер, М.Мерло–Понті, М.М.Трубніков та ін.

Яких переваг надає дослідникові розуміння часу, запропоноване позитивізмом? Воно надає можливості уникнути вад «філософії ідей» з одного боку, і матеріалізму з філософією життя – з іншого. Філософія ідей «винна» в тому, що вона запропонувала людству побудови, в центрі яких перебуває те, що ніхто ніколи не бачив – буття і сутність. А друга традиція в розумінні часу запропонувала час як категорію, яка чужа людській реальності, розташовуючись ближче до реальності фізичної. Намагання відшукати вихід з цієї суперечливої ситуації приводять філософів до розуміння часу як сукупності моментів «тепер». Мовляв, не потрібно нічого вигадувати, далі, ніж сукупності моментів «тепер» розуміння часу йти не повинне.

Але не лише позитивісти пропонують розуміння часу як сукупності моментів «тепер». Представники й інших напрямів в некласичній філософії також обстоюють

[326]

цю думку. Час як сукупність моментів «тепер» постає методологічною основою для онтологічних побудов (якщо їх взагалі можна так назвати) для представників некласичної філософії. Якщо в позитивізмові стає видимим математичний, «об’єктивний» вимір часу, то для представників інших напрямів в некласичній філософії висувається відповідність такого розуміння часу буденним уявленням – це відповідає прагненню усунути межу між теоретичним і буденним. Але для того, щоб реалізувати таку теоретичну позицію, необхідно вийти за межі існуючих уявлень про час. Кажучи простіше, потрібно запропонувати таке розуміння часу, яке не було запропоновано представниками жодних традицій.

І тут виявляється, що в некласичній філософії виробляється третє розуміння теперішнього. Це розуміння пов’язане з культом Діоніса. Діонісизм в некласичній філософскій і культурній традиції протиставляється класичним зразкам як первісний, дохристиянський спосіб опанування світу. Ю.Габермас зазначає, що Діоніс для Ф.Ніцше посідає місце буття, він іменує його «філософуючим богом» [5,с. 105] – це й не дивно, адже Діоніс дозволяє Ф.Ніцше здійснити спробу вийти за межі західноєвропейської раціоцентричної свідомості. Але не лише Ф.Ніцше велику роль відводить Діонісу. Ю.Габермас зазначає, що не останню роль Діоніс відіграє і в онтологічних побудовах М.Гайдеґґера, Ж.Батая, Ж.Дерріда тощо.

Відповідно до Г.В.Ф.Геґеля, філософія – це епоха, схоплена в думці. В думці, як бачимо, діонісизм схоплений, а чи схоплений він в самій епосі? В епосі діонісизм проявляється ще яскравіше, ніж в думці – елементи діонісизму пронизують некласичну західноєвропейську культуру. Аналізуючи шлях нігілізму в європейській культурі, Т.В.Лютий вдається до дослідження сучасних субкультур: «Контркультура виявила відродження древніх екстатичних «ритуалів заперечення», що існували в різних культурах (грецькі діонісії, римські сатурналії, середньовічні свята блазнів тощо)» [2,с. 252].

Аналізуючи субкультуру «хіпі», Т.В.Лютий пише: ««Час» для хіпі – це аспект оцінки подій, а не їх послідовність»… «Специфіка їхніх хепенінгів полягала в тому, що все відбувається в атмосфері невимушеного хаосу, відповідно до звичаю структурувати дії як одночасність» [2,с. 248]. Звернемо увагу на те, що саме одночасність у А.Бергсона протистоїть тривалості, і саме одночасність підлягає нищівній критиці останнього, постаючи причиною, на його погляд, невірного розуміння часу. Але, що ж уможливлює одночасність в темпоральному суспільстві? – Насолодження: «Пуританській моралі культурні революціонери протиставили ейфорію любові» [2,с. 253]. Саме ейфоричний момент любові впливає на розуміння часу носіями такого погляду на світ. Т.В.Лютий пише, що «Нестримним прагненням до природи стала «сексуальна революція», як вираз невинності оголеного тіла» [2,с. 253]. Звісно, такий аспект в, так званій, «сексуальній революції», є. Але є ще й аспект гедонізму, діонісизму. В цьому аспекті «сексуальна революція» скоріше є проявом діонісизму, який живе теперішнім – не потрібно піклуватися про завтра: і сьогодні є чим зайнятися, тим більше, що завтра може і не настати. Найвдаліший смислообраз, який виражає бачення постнекласичною свідомістю майбутнього – це футурошок. Історію вичерпано, а майбутнє шокує. Залишається лише момент «тепер», який постійно звужується – на нього тиснуть помилкове минуле і жахаюче майбутнє. Звідси сумнозвісні спроби «розширити» і цей момент і свідомість моменту за допомогою ЛСД [2,с. 249]. Все це вказує на те, що культ Діонісу не просто привертає увагу окремих дослідників в ХХ столітті, а перетворюється на стратегічну настанову некласичного філософування й некласичної культури.

Хто ж такий Діоніс? Первинно Діоніс поставав богом родючості, а пізніше перетворився на бога насолодження, пов’язаного з алкогольним сп’янінням. Але як насолодження пов’язано з часом? Причому тут задоволення? Відповідь на це питання можна знайти у Арістотеля – для нього зрозуміло, що задоволення не є рухом, оскільки «... будь–який рух відбувається в часі і спрямований до відомої мети» [1,с. 272]. Задоволення ж не наростає, воно цілісне протягом всього свого існування. Арістотель пише: «Задоволення ж додає досконалості [і повноти] діяльностям, а значить, і самому життю, до якого [всі] прагнуть. Тому зрозуміло, що тягнуться і до задоволення, для кожного воно робить життя повним, а це й гідно обрання» [1,с. 275]. Остання думка в перекладі О.Г.Чернякова, на наш погляд, звучить вдаліше: «Але задоволення – завжди завершено і абсолютно, з якою діяльністю воно не було б пов’язане. Задоволення є енергією, тобто досконалою дією, і воно деяким чином додає досконалості будь–якій діяльності» [6,с. 67]. Таким чином, задоволення опиняється в Арістотеля поза–часовим,

[327]

оскільки час передбачає незавершеність, прагнення до якої–небудь мети, а задоволення завершене і тому досконале. Прояснене показує нам, що момент «тепер», наскільки малим він би не був, також може грати роль буття, якщо він пов’язаний із задоволенням, правда, буття без сутності. Завершеність і досконалість задоволення розташовують його, так би мовити, поза часом. Принамні, поза часом, зрозумілим як минуле–майбутнє. Отже, насолодження пов’язане з тим, що минуле і майбутнє долається теперішнім.

В аналізі О.Г.Черняковим поглядів Арістотеля на час, можна знайти відповідь і на запитання, чому саме постнекласичне філософування розуміє час як сукупність моментів «тепер»: «Але «тепер»–визначенність тієї або іншої події (яка не залежить від конкретного подієвого змісту), вважає Арістотель, завжди собі тотожна. На це завжди собі тотожнє, не включене в порядок часу, тобто – в часову послідовність «тепер» і вказує формула: [τούτο] ό ποτε όν [τό νύν]» [6,с. 111]. Момент «тепер» не включений до порядку часу, він, немовби, «поза часом». О.Г.Черняков пише, що «тепер» практично неможливо співвіднести з формою, яка, як відомо, щонайближче розташовується до сутності у Арістотеля – додамо, що саме тому уможливлюється протиставлення діонісизму в некласичній філософії, субстанціалізму. Без сутності неможливе буття, яке розуміється традиційно. Таким чином, момент «тепер» виявляється протиставленим і часу (зрозумілого як минуле–майбутнє), і буттю як вічності. Власне, цей потенціал моменту «тепер» і задіюється в некласичних філософських побудовах. Посилаючись на Арістотеля, О.Г.Черняков пише, що для першого «… у сутнісному сенсі бути (чим?) «тепер» означає бути завжди в іншому і іншому…» [6,с. 111]. Буття ж, як відомо, завжди існує «в собі», воно існує субстанційно, а ось інше буття існує акциденційно, тому бути «тепер» це бути завжди в іншому.

 В світоглядному плані бути завжди в іншому – це означає не повертатися до сутності людини, бути іншим, за сутність, мати свою сутність в іншому і не перейматися цим. В гайдеґґерівській термінології це означає перебувати в модусі невласності. Це відчуження від власної сутності, без якого, з одного боку – діонісизм неможливий, а з іншого, яке відбивається в діонісизмі. Діонісичний початок в рок–музиці проявляється в несамовитих веселощах, яке межує з божевіллям. Наркотики саме тому стали такою популярною темою в культурі ХХ століття, і саме тому наркоманія стала проблемою людства лише в ХХ столітті. Вживати наркотики – перебувати в іншому, і одночасно – перебувати в теперішньому. Насолоди без теперішнього бути не може.

Розуміння часу як сукупності моментів «тепер», пов’язано з розумінням буття як сукупності розрізнених одиничних речей, яке властиве некласичній філософії. Як в теорії буття для її представників існують лише окремі одиничні речі, так і часом є сукупність моментів «тепер». М.М.Трубніков пише, що в Античності існувало уявлення про час «… як про досить могутню і активну силу, як про жахливу, таку, що не знає жалості влади, якій доводиться протиставити не менш жорстоку, могутню й активну владу зевса–переможця» [4,с. 33]. Дуже красномовним в цьому сенсі є образ Кроноса, який пожирає своїх дітей, – образ чистого і безглуздого ніщо. В цьому значенні час розуміється як знищення буття, він протиставлений буттю. Час розуміється як минуле–мабутнє (по суті, небуття), які протиставленні теперішньому (буттю). В ситуації кризи буття виникає нагальна потреба, образно кажучи, «зупинити Кроноса». Тому у кризовий період філософи і філософія прагне до таких станів, в яких «тепер» абсолютно і нескінченно. Тому некласична філософія не унікальна в своєму прагненні до гедоністичного забуття. Ще за часів пізньої класики античності Арістипп запропонував насолодження як спосіб перебування людини в реальності, яку важко зрозуміти. Культура ХХ століття повертається до цієї відповіді Арістиппа. Саме у цьому причина популярності культу Діоніса. І це дає зрозуміти, чому наркоманія стала проблемою людства саме в ХХ столітті – прагнення до субстанціальної насолоди дозволяє «зупинити» час, який спливає дуже швидко.

Який же висновок зі сказаного можна зробити? Можливість використання моменту тепер через задоволення міститься в самій природі і часу, і моменту «тепер». Цю природу бачив ще Арістотель, але реалізуватися зазначена можливість змогла набагато пізніше – майже через дві з половиною тисячі років.

Перебування в теперішньому заперечує часовість, тимчасовість, воно, постає немовби «вічністю». Проте, це дещо інша вічність, ніж та, на яку спиралася класична філософія. В, якщо можна так висловитися, «класичній вічності» традиційно перебувало буття, яке мислилося як існування із сутністю. Оскільки з XVIII століття

[328]

сутність відокремлюється від буття, і цей теоретичний «крок» є провозвісником нової, некласичної філософії, традиційна вічність не може вдовільнити представників цього способу філософування. Тому в якості вічності обирається те, що раніше розумілося як інше розуму – несамовитий екстаз, в якому постнекласична людина перебуває на рок–концерті улюбленого виконавця, розумним ніяк не назвати. Особливо, якщо врахувати враховувати те, що загроза ядерної катастрофи, екологічна криза, та інші проблеми сучасності, ажніяк не налаштовують на несамовиті веселощі. Скоріше таке «буйство» є способом втекти від зазначених проблем. Веселитися всупереч всьому – ось відповідь постнекласичної людини на нескінченні проблеми сучасності. А повернення до первісного культу Діоніса дозволяє пригадати як саме людство опановувало світ на світанку цивілізації. Завдяки відродженому культу Діоніса некласична філософська традиція намагається подолати вади раціоцентричного суспільства Модерну, звертаючись до іншого розуму. Абсурд і безумство віднині скоріше відповідають «буттю», ніж класичні філософські побудови. О.Мень прямо зазначає, що «… Діоніс почитався і божеством безумства» [3,с. 56], а «Діонісизм показав, що під покривом здорового глузду і впорядкованої цивільної релігії клекотіло полум’я, готове у будь–який момент вирватися назовні» [3,с. 54]. Звідси стає зрозумілим, що некласична культура і філософія просто не могли б «пройти мимо» такого джерела позарозумного, яким постає культ Діонісу.

Висновки. Некласична філософія створила ще одне розуміння часу, розуміючи час як сукупність моментів «тепер», їй вдалося на основі діонісизму запропонувати певне вирішення проблеми часу. В результаті діонісизм, насолода, абсурдизм, гротеск, іронія, і так далі – опиняються на одному боці, а сутність, сенс, субстанція – на іншому. Проте, як відомо, протиставлень бажано уникати.

Перебування в теперішньому заперечує час (минуле–майбутнє), а значить, може заперечувати двоїсто – як відкидання і як синтез. Діонісизм, який спирається на теперішнє, заперечує (відкидає) час. Отже, філософії потрібно відшукати таке розуміння часу, яке дозволить синтезувати вихідну суперечливість буття, яка відбивається в суперечності між часом і, якщо можна так висловитися, не–часом. Це непросте завдання і постає перспективою подальшої розробки проблеми.

Список використаних джерел:

1.Аристотель. Сочинения: В 4-х т. – Т.4 / Аристотель; Пер. с древнегреч.; Общ. ред. А.И.Доватура. – М.: Мысль, 1983. – 830 с. – (АН СССР. Ин-т философии. Философское наследие).

2.Лютий Т.В. Нігілізм: анатомія Ніщо: Монографія / Тарас Володимирович Лютий. – К.: ПАРАПАН, 2002. – 296 с.

3.Мень А. Дионис, Логос, Судьба / Александр Мень; Издание 2-е. – Брюссель: Издательство «Жизнь с Богом», 1992. – 396 с.

4.Трубников Н.Н. Время человеческого бытия: Монография / Николай Николаевич Трубников. – М.: Наука, 1987. – 255 с.

5.Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне / Юрген Хабермас; Пер с нем., послесл Е.Л. Петренко. – М.: Весь мир, 2003. – 416 с.

6.Черняков А.Г. Онтология времени. Бытие и время в философии Аристотеля, Гуссерля и Хайдеггера / Алексей Григорьевич Черняков. – СПб.: Высшая религиозно-философская школа, 2001. – 460с.