Шамша І.В. Категорія буття у філософії Парменіда / І.В. Шамша // Мультіверсум. – 2008. – №72. – С. 156–167. В квадратних дужках номера сторінок для посилань.

Шамша Ігор Володимирович

асистент кафедри філософії Одеської національної юридичної академії

УДК: 111 (38)

КАТЕГОРІЯ БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ ПАРМЕНІДА

Ім'я Парменіда (Παρμενίδης) (504 - 501 до н.е.), автора терміну «буття», добре відоме дослідникам. Однак у сучасній літературі розуміння буття у філософії Парменіда тлумачиться досить розпливчасто, туманно. Найчастіше автори обмежуються озвучуванням відомої фрази Парменіда: «Буття є, а небуття - немає», практично нічого не прояснюючи. Для того щоб зрозуміти, що саме хотів сказати Парменід у своїй поемі «Про природу», однієї лише цієї фрази явно недостатньо. Проблема полягає ще й у тім, що ця теза залишає дослідника в здивуванні. Буття є. Небуття немає. Що нового сказав Парменід? Небуття завжди виступає «іншим буття». Іншим, ніж буття, поряд з «ніщо». Виходить, що Парменід усунув «інше буття», залишивши тільки «буття». Усе - це буття. Така думка може претендувати на розумово-догматичний статус, а не філософський. Невже автор самого поняття «буття» не здогадався розмежувати його з тим, чим воно не є, з «іншим буття», встановивши логічні стосунки між ними? Для того щоб відповісти на це питання, нам і знадобиться звернутися до першоджерел - до текстів, що належать перу Парменіда.

Джерелами для вивчення даної теми є фрагменти творів самого Парменіда, які збереглися до нашого часу. Як джерела виступають також найбільш відомі дослідження й коментарі до цієї теми (такі як свідчення Діогена Лаерція, Секста Емпірика, які відносяться до Античної філософії) і більш-менш сучасні дослідження (такі як робота Дільса «Досократики», дослідження Вернана «Походження давньогрецької думки», «Антична філософія» Льюіса та інші).

У цілому джерела можна розділити на чотири групи. По-перше, це автентичні джерела - твори самого Парменіда. Краще самого Парменіда його філософію не може розкрити ніхто інший. Тому базовим джерелом для нас є фрагменти творів Парменіда. По-друге, твори античних авторів. Тут ми стикаємось з бажанням дослідників оцінити внесок Парменіда виходячи із власних філософських переконань,

[156]

через що часом неможливо зрозуміти, що саме хотів виразити Парменід. Однак ці свідчення є для нас надзвичайно важливими, тому що античним авторам були доступні твори Парменіда в повному обсязі і їхні коментарі часто містять інформацію про ті фрагменти творів Парменіда, які не збереглися до нашого часу. По-третє, історико-філософські дослідження ХІХ - ХХ століть, які відрізняються відносно неупередженим відношенням до космології Парменіда. Ця категорія досліджень важлива для того, щоб простежити інтерпретації космології Парменіда в історії філософії. По-четверте, це авторські філософські дослідження, де автор, розкриваючи філософські положення своєї концепції, висловлює власне відношення до концепції відомого давньогрецького мислителя. Ця категорія досліджень цікава в тому розумінні, що дозволяє виявити евристичний потенціал категорії «буття» у розумінні Парменіда, створює можливість використати це розуміння в тій або іншій філософській системі для пізнання світу.

У статті робиться спроба виявити неявне в тім, що говорив Парменід. І, виходячи із цього здійснюється інтерпретація висловлень геніального грецького філософа.

Особливо важливо космологію Парменіда розглянути у світлі логічної осі «буття - інше буття».

Таким чином, перед автором статті стоїть двояке завдання: перше, - максимально автентично розпредметити зміст поняття «буття» в онтології Парменіда, а друге, - співвіднести буття з іншим буття в онтології грецького мислителя, вирішивши тим самим існуючі протиріччя в розумінні космології Парменіда.

Парменід був родом із грецької колонії Елеї в південній Італії [6; 35]. Явився засновником елейської школи. Був учнем Ксенофана й сучасником Геракліта. Про життя Парменіда Льюіс пише наступне: «Народжений для блиску й багатства, він користувався пошаною й викликав в багатьох заздрість, як усяка людина з соціальним станом й талантом, Парменід, як кажуть, вів спочатку розгульне життя сластолюбця» [4; 67]. Згодом Парменід покінчив з розгульним життям і зайнявся філософією. Його філософські думки були записані в поемі «Про природу», що складається із двох частин: «Істина»,  або вчення про буття й «Гадка», або вчення про гаданий світ [2; 396-397].

Сам момент появи поняття буття знаменний у тому розумінні, що дослідників перестало задовольняти розуміння буття, яке існувало в попередніх концепціях (усе) і знадобилося позначити в мові інше поняття, яким явилося поняття буття.

[157]

Поява поняття «буття» говорить нам про те, що щось уже схоплене як буття в думці й позначено в мові. Це означає, що надалі це щось буде обговорюватися й розширюватися в раціональному дискурсі - розуміючими це щось і нерозуміючими його. Нам принципово важливо зрозуміти, як саме розверталося це розуміння надалі.

Яку ж методологічну роль зіграло появу поняття буття? Чому воно не з'явилося раніше? Чому раніше могли обходитися без нього?

«Тільки буття є, а небуття взагалі немає» - ось яким чином поняття «буття» з'явилося у філософії, зумовивши численні дискусії й суперечки. Виходячи із цього висловлення, Парменіда прийнято вважати засновником метафізики й носієм аргументу про незмінність буття. [8; 324]. У Парменіда ця фраза звучить так: «Те, що висловлюється й мислиться, необхідно повинне бути сущим [«тим, що є»], тому що є - буття, А ніщо - не є: прошу тебе обміркувати це» [7; 288].

Можна погодитися з Маковельським у тім, що буття, на думку давньогрецького дослідника, має наступні властивості. Буття тотожне самому собі. «Тотожність і незмінюваність буття спричиняють відсутність у Парменідова буття якої б те не було якісної й кількісної розмаїтості (буття - зовсім однорідно; не може бути буття в одному місці більше, в іншому менше), а також заперечення в бутті руху» [2; 398]. Буття позачасно. «Позачасність буття виражається в запереченні в нього минулого й майбутнього й стоїть в найтіснішому зв'язку з його абсолютною тотожністю й нерухомістю» [2; 398]. Парменід також полагає нероздільну єдність буття. «Розкриваючи нероздільну єдність буття, Парменід утверджує його безперервність (буття безпосередньо стикається з буттям; немає нічого, що перепиняло б буттю доступ до буття), визнає буття неподільним, нерозкладним, непроникним (буття - абсолютна повнота) і заперечує в нього всяку множинність частин» [2; 399]. Буття також закінчене в собі. «...закінченість буття в собі (його досконалість) говорить нам, що воно самозадовольняє: у ньому все й нічого поза ним» [2; 399]. Буття єдине - «...поряд з буттям немає іншого буття» [2; 399]. «Заперечення порожнього простору служить у Парменіда новим підтвердженням нерухомості буття, нейздісненності руху» [2; 401].

[158]

У цілому, «Буття мислиться Парменідом, як маса речовини, що має форму кулі, яка лежить нерухомо, а позачасність буття в нього приводиться до формули: буття завжди цілком у всій своїй сукупності присутнє в сьогоденні» [2; 400].

Створення поняття «буття» спричинило й створення поняття «небуття». Стародавні греки розуміли, що для того, щоб описати поняття, необхідно вийти за його рамки. Якщо буття це все, то воно одночасно й ніщо.

Маковельський пише, що «Коли ми говоримо: «небуття існує» або «буття й небуття тотожні», то ми робимо небуття буттям. Тим часом, весь зміст поняття небуття полягає в тім, що воно не є буття» [2; 401]. «...поняття небуття він [Парменід] ототожнює з порожнім простором» [2; 401].

Однак Маковельський говорить нам про те, що поняття «небуття» є  «допоміжним поняттям» у концепції Парменіда [2; 401]. А також указує на те, що «вчення про буття небуття спочиває на схованій передумові тотожності буття й небуття» [2; 403].

Досягнення Парменіда в теорії пізнання, що зароджується, зводяться до розходження між достовірним знанням і ймовірною думкою [8; 81-83]. Перевагу Парменід віддавав достовірному знанню, що має раціональну природу, тому умовно його можна було б назвати раціоналістом. Буття, починаючи із цього моменту, розуміється як не тотожне тому, що ми бачимо.

Формулу Парменіда «Тільки буття є, а небуття зовсім немає» можна інтерпретувати (а так вона й інтерпретувалася в історії філософії) як невизнання поняття небуття, вилучення з логічного обігу антиномії «буття / небуття», констатація принципової неможливості розмежування поняття «буття» з «небуттям». У цьому випадку світ мислиться в аспекті наповненості - скрізь тільки буття. Це найбільш визнана версія. У цьому випадку Парменід стоїть біля засад метафізики. І в цьому випадку для оцінки внеску Парменіда у філософію нам потрібно елімінувати поняття «буття» з космології грецького філософа й оцінювати введення категорії у філософський обіг як самостійну цінність у творчості мислителя, абстрагуючись від інших положень його філософської системи.

У ході дослідження ми припустили, що існує можливість відступити від загальноприйнятого розуміння парменідовської

[159]

концепції буття. Буття в розумінні Парменіда,  на наш погляд, можна інтерпретувати як мінливе, якому властивий рух. Або, як мінімум, визнати те, що Парменід не заперечував руху абсолютно.

Які підстави  в нас припускати можливість другої версії на противагу всьому, що було створено й зрозуміле до нас?

Дослідники традиційно розуміли фразу Парменіда прямо, як даність, концентруючи свою увагу на можливому спростуванні положення елейця.

Так поступає, наприклад, Бертран Рассел, пропонує таке спростування, і воно перетворює обговорювану логічну формулу Парменіда в просто абсурдну фразу. Із цього спростування стає ясно, що Бертран Рассел недооцінює поняття гри (і зокрема, мовної гри), поняття символу, і, зрештою, зовсім не враховує іронічного характеру філософування в Давній Греції [5; 62-63].

Звідси ми можемо зробити висновок, що Парменід залишився не зрозумілий. Нам  же принципово необхідно зрозуміти Парменіда, не приписавши йому нічого зайвого.

Сам Парменід явно згадує про незмінність і нерухомість буття кілька разів.

«Тим самим Все безперервне: тому що суще примикає до сущого.

Нерухоме, в межах великих оковів (!),

Воно безпочаткове й безперестанне, так як народження й загибель

Відкинуті геть: їх відбив безпомилковий доказ

Залишаючись тим же самим у тім же самому [місці], воно покоїться само по собі» [7; 291].

«Бути цілокупним і нерухомим...» [7; 291].

Аргумент №1. Формальне й змістовне у висловленні Парменіда про буття.

Ми, слідуючи аргументації Парменіда, визнаємо, що стосовно несущого ми не можемо вжити слово «є», у противному випадку несуще відразу інвертується в суще, а також визнаємо, що небуття не може бути помисленим, тому що думка повинна мати предмет, і цей предмет завжди з області сущого, тобто думка це завжди є думка про буття. Але з нашого визнання цих положень ще не випливає з логічною необхідністю, що небуття дійсно немає. У цьому випадку ми маємо справу

[160]

із грою між формально-логічною структурою фрази та її змістом. Роблячи такий висновок, який зроблений у першому випадку, ми підміняємо формальну логіку змістовною (у якому б сенсі ми не розуміли б цей термін). Із критики висловлення в поняттях формальної логіки ми робимо висновок у змістовній. Мається на увазі силогізм:

1.                 Буття є;

2.                 Небуття немає;

3.                 Небуття немає.

Тут друга посилка повторюється двічі - у перший раз як посилка (як потрібно висловлюватися щодо небуття), а другий як смисловий висновок нашого висловлювання, тобто, висновку. Висновок у цьому випадку не є логічно необхідним, і ми маємо справу з учетверінням терміну - термін «небуття» використовується у двох значеннях. Фраза  Парменіда, можливо й виникла тільки для того, щоб формалізувати, зробити логічно правильним вживання поняття «небуття», що розмежовується з буттям. І тільки при урахуванні перших двох посилок можна користуватися можливістю розмежування буття з небуттям.

Як слід розуміти висловлювання Парменіда?

Користуватися словом «небуття» ми можемо тільки в тому випадку, якщо не будемо намагатися помислити небуття (1) і якщо не будемо казати, що небуття є, як і буття (2) - от друга інтерпретація того, що хотів сказати Парменід.

Аргумент №2. Парменід і Зенон.

Можливо, Парменід вимовив свою буттєву фразу з тією же метою, з якою Зенон висував апорії - щоб продемонструвати невідповідність логіки буття логіці мислення. Зенон, як відомо, за допомогою апорій  «з усією серйозністю» доводив, що найшвидше  ніколи не зможе наздогнати найповільніше, що стріла, яка летить, спочиває, що за той самий час із однією й тією ж швидкістю можна пройти й кілометр і два й що ніколи не можна прийти із пункту А в пункт Б. При цьому в бутті мільйони людей щодня доводять зворотнє. Причому й сам Зенон був прекрасним доказом зворотнього. Зрозуміти Парменіда прямо (як і у випадку з апоріями Зенона) - це значить, виключити принципово можливість використання Парменідом філософської іронії, чого виключати у випадку із грецькими філософами не можна.

[161]

Аргумент №3. Філософська іронія.

Апорії Зенона викликають сміх. Особливість іронічного способу мислення полягає в абсолютизації однієї із протилежностей, коли друга протилежність пропонується співрозмовникові для домислення. Іронія  в апоріях Зенона спрямована не на Парменіда, а на співрозмовника Зенона. Інакше кажучи, ми можемо інтерпретувати концепцію Зенона як популяризацію вчення Парменіда про буття.

Іронічний підтекст тези про те, що небуття не може бути помислене полягає в тім, що у фразі явно не проговорюється логічно випливаючий з неї висновок, - людина відноситься до буття сама, вона перебуває в бутті й не може бути або міркувати зовні від буття й навіть не може мислити те, що перебуває зовні від буття. Філософія, як відомо, пов'язана із трансцендентальним суб'єктом, і хоча саме поняття трансцендентального суб'єкта виникло набагато пізніше, уже в Античній філософії існували різні техніки трансцендування. Виходячи із цього, ми цілком маємо можливість припускати, що не проговорюється в іронії Парменіда це трансцендентальний суб'єкт як результат трансцендування а також протилежності й розвиток.

Аргумент №4. Парменід і Геґель.

1.А. Маковельський міркуючи про буття й небуття в Парменіда пише : «...небуття не можна ні помислити, ні висловити, так як, здійснюючи його в думці або в слові, ми незаконно й непомітно для себе підмінюємо його буттям» [2; 401]. Далі Маковельський для підтвердження своєї думки посилається на Геґеля: «Ніщо, коли воно мислиться або говориться, перетворюється, насправді в ніщо. Ми говоримо дещо, мислимо дещо, якщо хочемо мислити або говорити ніщо» [2; 401]. Тут Маковельський використовує думку Геґеля для підтвердження своєї думки, висновок з якої після цього повинен пролунати так: ніщо не можна ні мислити, ні говорити. Однак від Маковельського вислизнув один тонкий логічний аспект висловлювання Геґеля. Цей аспект полягає в тім, що якщо ми будемо мислити або говорити про ніщо, то воно стане насправді нічим, а саме це і є завданням філософа (зробити так, щоб у його концепції ніщо було дійсно нічим). Якщо визнати право на існування такої інтерпретації висловлювання Геґеля, то виявиться, що у своїй

[162]

знаменитій буттєвій фразі (буття є, а небуття немає) Парменід неявно закликає мислити й говорити про ніщо.

Для вирішення сформованого протиріччя нам необхідно зрозуміти, навіщо Геґелеві знадобилося створювати таке формулювання висловлювання Парменіда. На наш погляд, Геґель створив це формулювання для того, щоб обґрунтувати логічну можливість використання поняття «небуття» у своїй концепції, дати відповідь Парменіду. У цьому випадку Геґель не підтверджує думки Парменіда, а показує, що для розкриття сутності буття необхідно порушити вказівку Парменіда, тобто думка Геґеля виявляється прямо протилежною думці елейця. Якби логічну «протиотруту» проти положень Парменіда не було б вироблено, то жоден філософ протягом всієї історії філософії не зміг би використати поняття «небуття» і Геґель прекрасно розумів це. Але чи розумів це Парменід? У нас є всі підстави припускати, що Парменід ретельно продумав всі частини свого трактату «Про природу» і, тому, цілком усвідомлював логічні наслідки зі своїх висловлювань. У такому випадку виявляється: те, що не проговорюється у фразі Парменіда, те, до чого мислитель відсилає слухача, це переконання в тім, що  правило бажано порушити (і намагатися помислити або висловити небуття) і навіть порушити необхідно, як і у випадку з апоріями Зенона.

У наведеній цитаті ми бачимо, що буття утверджує себе через подвійне заперечення.

2.Про сутнісну спільність мислення Парменіда й мислення Геґеля говорить теза про тотожність буття й мислення в концепції Геґеля «все дійсне розумно, і все розумне дійсно» і в концепції Парменіда «мислення й буття - одне й теж» [2; 403]. Це означає, що Парменід і Геґель рухалися в своїх міркуваннях у межах однієї й тієї ж значеннєвої цілісності й те, що міг побачити один, міг побачити й інший.

3.Однакове розуміння протиріччя в Парменіда й у Геґеля, можливо, є ще одним моментом, що не проговорюється, до якого відсилає Парменід.

Протиріччя, що існує в концепції Парменіда, полягає в тім, що хоча він і утверджує всюдисущність буття, але при цьому говорить про його межу - це відзначають багато авторів. У Парменіда це позиціюється кілька разів: «Нерухоме, у межах великих

[163]

оковів» [7; 291] (привівши цю цитату вище, ми поставили знак оклику на цьому місці). «... тому що нескорима Ананкэ Тримає [його] в оковах обмеження [~межі], що його замикаючи-обіймає» [7; 291]. Із чим межує буття в Парменіда? Із самим собою? На це він неодноразово вказує ([7; 291]), але тоді це не межа.

В «Науці логіки» Геґель нам говорить, що саме існування предмета в бутті автоматично вказує на його межу, на смерть предмета. Уже в самому факті існування міститься й факт смерті, оскільки якщо предмет існує в бутті як якийсь, саме такий предмет, то автоматично закладена можливість сутностей, якими цей предмет не є. Можливість розмежування предмета із чимось іншим, ніж він сам. Протиріччя в цьому випадку перебуває в сутності предмета й з'являється в бутті феноменально, із самого факту існування [1; 192].

Якщо припустити, що таке розуміння протиріччя інтуїтивно вбачав і Парменід, то тоді виходить, що небуття, за його переконанням, феноменально з'являється з буття. Тоді нам стане зрозумілим, чому Парменід називав Геракліта і його послідовників «людьми «о двох головах», «пустоголовим плем'ям, у якого у всьому є зворотній шлях»» [2; 403]. Те протиріччя, що покладено в основу світу в Геракліта (вогонь і земля), насправді протиріччям не є, а є лише опозиційною парою. А опозиційна пара не може ще пояснити всього розмаїття світу. Якщо ж відштовхуватися від того, що Парменід взагалі не визнавав протиріччя ні в якому виді, то тоді залишиться незрозумілим, чому сам Парменід у другій частині свого трактату «Про природу» виражає думку, яка прямо протилежна його ж думці в першій частині трактату. У цьому випадку Парменід сам уподібнюється людям «о двох головах».

Аргумент №5. Протиріччя між «Істиною» і «Гадкою».

«Істина» і «Гадка» - дві частини трактату Парменіда «Про природу». У цих частинах Парменід викладає з однаковою вірогідністю погляди прямо протилежні. Це визнають багато дослідників [2; 410-413]. «Те, проти чого Парменід настільки енергійно повставав у першій частині поеми, вводиться ним і як би до відомого ступеня реабілітується в другий» [2; 411]. Для ілюстрації цього Маковельський наводить як приклад думки декількох авторів і їхні способи вирішення протиріччя. Для нас особливий інтерес представляє думку М. Мандеса, що пише наступне: «Ми маємо... дивний, може бути,

[164]

єдиний у своєму роді випадок. Той самий мислитель будує дві системи, що виключають одна одну, з яких  одна помилкова, інша істинна, - єдиний, може бути, випадок, коли сильний мислитель створює цілу складну і гармонійну, повну глибоких спостережень і оригінальних думок, повну відкриттів, що ще не втратили значення, систему - і все це тільки для того, щоб оголосити її помилковою» [2; 410-411]. Далі Маковельський пише: «По М. Мандесу, «Гадка» Парменіда є для автора його найкращою з помилкових теорій» [2; 411].

Таким, чином, автор поставив проблему й створив версію вирішення цієї проблеми - одна із систем повинна бути помилковою і це друга частина поеми. Далі Маковельський приводить інші варіанти вирішення цієї проблеми.

1.Перша група авторів вважає, що Парменід  заперчує сам собі. Ці автори не бачать  ніякого взаємозв'язку між частинами поеми (А. Швегер). До цієї ж групи дослідників відноситься й Теодор Гомперц, який вважає, що друга частина поеми показує «коливання філософа у своєму вченні» [2; 411].

2.Друга група дослідників (Е.Целлєр, Г.Дільс) вважає, що друга частина викладає помилкові гіпотези супротивників Парменіда [2; 411].

3.Особливої уваги заслуговує думка Фрідріха Ніцше, що «розрізняє у філософському розвитку Парменіда два періоди - анаксімандрівський, пам'ятником якого є друга частина поеми, і період утворення  власної самостійної системи» [2; 412]. У цій версії мова йде про те, що свої ранні погляди Парменід залишив у якості ретельно проробленої «робочої гіпотези» [2; 413].

Серед цих думок, як ми бачимо, не вистачає ще однієї - думки про те, що помилковою є саме перша частина вчення Парменіда, яку можна було б віднести на рахунок іронії античного автора. Цю версію хоча б для можливості доказу від зворотнього обов'язково потрібно розглянути.

Нарешті, Маковельський формулює свою думку щодо цього питання: «Помилкова ж видимість, що показується оманними почуттями, може бути пояснювана лише помилковим вченням..., що постулює існування неіснуючого» [2; 413]. «Буття не є сутність, що лежить в основі гаданого почуттєвого світу, вчить Парменід,

[165]

сутністю цієї видимості скоріше є небуття (ірраціональний початок); тому немає переходу від буття до видимості й від онтології до космології» [2; 413]. Версія Маковельського цікава, але термін «існування неіснуючого» викликає  цілий ряд питань.

Аргумент №6. Відношення до бінарних опозицій.

А.В. Лебедєв у статті «Парменід» пише: «Всі фізичні протилежності - «розріджене й щільне», «легке й важке», «гаряче й холодне»... і т.д., ті, що зводяться до опозиції світла й тьми як синоніми. Але один член цієї фундаментальної опозиції - гаданий, і його «не слідувало називати» окремим ім'ям (В8; 54): «ніч» є відсутність світла й, отже, несубстанційна» [3; 203].

З того, що один із членів опозиції не слід називати окремим ім'ям, ще не слідує, що цей член не існує. Особливо це чітко видно на прикладі дня й ночі - ніч існує, однак її не слід називати окремим ім'ям. Якщо ми цю логічну модель спроектуємо на творчість Парменіда в цілому, то побачимо, що одна із частин трактату «Про природу» відбиває ту частину реальності, що не заслуговує окремого імені, однак із цього ще не слідує неіснування цієї частини.

Таким чином, дослідження філософії Парменіда приводить до наступних висновків.

Парменіду явно недостатньо одного лише поняття «буття». Протиріччя в його концепції говорять про те, що Парменід інтуїтивно приходить до усвідомлення таких сторін буття, як ті, які сучасний філософ виразив би за допомогою понять сутності, існування, субстанції. Про це говорить і той факт, що дослідники, які мають можливість користуватися цими поняттями так чи інакше розкривають зміст того, що хотів сказати засновник Елейської школи. Частина «Гадка» говорить про частину реальності, що не заслуговує окремого імені й не має якості субстанційності. Також ця частина реальності володіє існуванням без сутності, чого не можна сказати про буття. Ми бачимо, що для Парменіда існування, суще й буття це синоніми, але це створює ряд проблем для передачі змісту буття.

Поняття буття в Парменіда, таким чином, не є поняттям, еквівалентним поняттю «все», що було властиве грецькій філософії до Парменіда. Поняття «буття» не є також еквівалентним поняттю «світ». Світ розділяється Парменідом на дві частини. Буття - тільки одна із частин світу.

[166]

Не дарма Медикус доводить, «що фізика Парменіда є світ, якому можна порівняти зі світами Платона» [2; 415]. Із цього слідує порушення тези про закінченість буття в собі. Не все в ньому.

Тому можна сказати, що вже в Парменіда буття корелює зі своїм іншим, всупереч загальноприйнятій версії. Звідси стає зрозумілим, що разом з появою поняття «буття» з'являється логічна вісь «буття - інше буття».

Розробка теми даної статті в майбутньому представляється перспективною. Особливо якщо врахувати той факт, що ідеологія найчастіше залишає свій відбиток на філософських теоріях, спотворюючи останні. Повертаючись до філософських концепцій Античності, ми очищаємо поняття від ідеологічних нашарувань і, часто здатні дати поняттям (особливо поняттям, що володіють чималим евристичним і науковим потенціалом) нове життя. Евристичний потенціал поняття «буття» надзвичайно велике, особливо якщо розуміти поняття, як воно того заслуговує – з усією серйозністю. Той факт, що поняття «буття» у філософії Парменіда корелює зі своїм іншим, в остаточному підсумку показує, що поняття буття застосовне й у некласичній філософії й, незважаючи на кризу онтологізму, відмовитися від нього все-таки не вдасться. Розробка поняття «буття» у концептуальних обрисах некласичної філософії – це і є перспективне завдання сучасного філософування.

Література:

1. Гегель Г.В.Ф. Наука логики в 3-х томах. - Т.1. – М.: Мысль, 1970. – 501с.
2. Досократики. – Мн.: Харвест, 1999. – 784 с.
3. Лебедев А.В. Парменид // Новая философская энциклопедия в 4-х томах. – Т.3. – М.: Мысль, 2001. - с.202 – 203.
4. Льюис Дж. Г. Античная философия: от Фалеса до Сократа. – Мн.:Галаксиас, 1997. – 208 с.
5. Рассел Б. История западной философии и ее связи с политическими и социальными условиями от античности до наших дней: В трех книгах. – М.: Академический Проект, 2000. – 786 с.
6. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии. – М: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. – 800 с.
7. Фрагменты ранних греческих философов, ч.1. – М.: Наука, 1989, с.274 – 298.
8. Эмпирик С. Сочинения в 2-х томах. – Т.1. – М.: Мысль, 1976. – 399с.

[167]