Шамша І.В. Розуміння часу в монадології Г.В. Лейбніца / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2012. – Випуск 65 (№10). – С. 342–348. В квадратних дужках номери сторінок для посилань.

Понимая, что сайт не может существовать без картинок, размещаю эту картинку, символизирующую богатый внутренний мир ее автора. 

УДК: 115(430) «16/17»                                                    Шамша І.В. 

РОЗУМІННЯ ЧАСУ В МОНАДОЛОГІЇ Г.В.ЛЕЙБНІЦА

Висока оцінка зусиль Г.В.Лейбніца з осягнення феномену часу, яку дав їм М.М.Трубніков [5,с. 89], змушує дослідників часу знов і знов звертатися до системи великого ідеаліста.

Проблема полягає в тому, що в залежності від розуміння людиною часу, перебуває доля людини і людства. ХХ століття показало, до яких глобальних наслідків можуть привести помилкові світоглядні настанови, адже саме в ХХ столітті світогляд людини і знання, які в ньому містяться, перетворилися на космічну силу. Тому саме сучасним суспільствам варто замислитися над думкою Геракліта, який стверджував відповідальність людини за збереження Космосу.

Час – це загадка. Подвійне заперечення, яке містить в собі час, обумовлює важку досліджуваність цього феномену. Перед людиною час предстає і в образі Кроноса, який пожирає власних дітей, і в образі гармонії. Враховуючи те, що темпоральна проблематика дуже актуалізувалася в сучасній філософії, дуже важливо з’ясувати, яким же час є насправді. А для цього пропонуємо звернутися до системи Г.В.Лейбніца (1646 – 1717).

М.М.Трубніков постає майже одним–однісиньким дослідником, якого ретельно цікавить розуміння часу Г.В.Лейбніцем. М.М.Трубнікова надихає інтуїція реляційної концепції часу, яку висловлено в монадології Г.В.Лейбніца. Нас же цікавить подвійне заперечення, яке містить в собі час.

Чи бачить Г.В.Лейбніц це заперечення? Чи бачить він небуттєву природу часу? – Пошук відповідей на ці запитання постає завданням запропонованої статті. Для того, щоб виконати це завдання, необхідно знов повернутися до монадології великого ідеаліста. Отже, звернемося до Г.В.Лейбніца.

В розумінні часу Г.В.Лейбніцем можна виокремити декілька моментів.

Перший момент пов’язаний зі співвідношенням часу і вічності. Як об’єктивний ідеаліст, Г.В.Лейбніц виносить вічність за межі часу, певним чином протиставляючи їх один одному: «Незмірність Бога незалежна від простору, як і вічність його – від часу» [1,с. 496]. Наслідуючи об’єктивно–ідеалістичну традицію Платона і А.Блаженного, Г.В.Лейбніц впевнений, що «Незмірність і вічність Бога – це щось більш піднесене, ніж тривалість і протяжність створених речей, і не лише за своєю величиною, але також за своєю сутністю» [1,с. 496]. Німецькому філософу здається абсурдним навіть припускати існування Бога в часі: «Не Бог існує у просторі та часі… а своїм існуванням він сам виробляє простір і час» [1,с. 509]. Але простір і час залежать від вічності, таким чином, яким створений світ залежить від Творця: «Коли ми, згідно звичайному способу висловлення, приписуємо йому буття у всьому просторі і у всьому часі, то ці слова означають лише, що він всюдисущий і вічний, тобто що простір і час в своїй безмежності є необхідним наслідком його існування, а не відмінними від нього істотами, в яких він існує» [1,с. 509]. Залежність світу від Творця пояснюється просто – простір і час створені саме Богом, а не Бог якимось неосяжним чином утворився в просторі і часі: «… простір, як і час, отримує свою реальність лише від нього, і він може коли завгодно заповнити порожнечу» [2,с. 154]. Саме тому «… час і рух мають щось від сутності розуму і є істинними і реальними не самі по собі, а лише оскільки вони причетні до божественних атрибутів – нескінченності, вічності, творенню або силі творених субстанцій» [1,с. 262].

[342]

Яких попередніх висновків можна дійти, виходячи зі сказаного? Поки що видно, що вічність є протиставленою в Г.В.Лейбніца часу (який розуміється як минуле–майбутнє), а останній утворюється від вічності. Враховуючи те, що вічність є постійним перебуванням в теперішньому, можна сказати, що один з трьох (минуле–теперішнє–майбутнє) модусів часу є буттєстворювальним. Цим модусом є теперішнє, причому теперішнє, яке розуміється таким же чином, як в передуючий метафізичній традиції. Але ми не побачимо в Г.В.Лейбніца зверхнього ставлення до реальності, яка перебуває в часі, як це можна спостерігати у філософії ідей Платона і концепції А.Блаженного. Не дивлячись на те, що у Г.В.Лейбніца вічність все ж таки виявляється протиставленою часу, він ні на секунду не сумнівається в необхідності часу і матерії, яка перебуває під його дією. Так він пише: «Якби існували лише духи, то у них не діставало б необхідного зв’язку, порядку часів і місць. А цей порядок вимагає матерії, руху і своїх законів; коли ж їх найкращим чином приведуть в єдність з духами, тоді і прийдуть до нашого світу» [4,с. 205]. Можна побачити, що Г.В.Лейбніц орієнтований на єдність матеріального й ідеального, а також те, що хоча вічність і не впорядковується часом, проте час спроможний впорядкувати існуючий світ.

Розуміння часу як певного порядку є другим моментом в розумінні Г.В.Лейбніцем часу. Це й не дивно – буття це не речі, а порядок речей, порядок, за яким речі є. Час же постає найважливішим елементом цього порядку. Не дарма М.М.Трубніков, характеризуючи розуміння часу Г.В.Лейбніцем, пише, що останнім час «… був зрозумілим як особлива форма зв’язку речей, як порядок і послідовність їхнього буття» [5,с. 95]. Не пізнавши часу, не пізнати і буття, а буття постає головним предметом будь–якого справжнього філософування. Але для того, щоб мислити буття як порядок речей, необхідно синтезувати буття з часом, так, щоб буття мислилося як часове, а не тимчасове. Чи наближається до цього Г.В.Лейбніц? Подивимось.

На думку Г.В.Лейбніца, простір і час не абсолютні, вони є порядком речей [1,с. 452]. В одному місці він прямо називає час (разом з простором) «впорядкованістю»: «Але простір і час, взяті разом, створюють порядок можливостей всього універсуму, так що ці впорядкованості (тобто простір і час) передбачають не лише те, що існує в наявності, але й те, що могло б бути на його місці…» [1,с. 341]. Перед тим, як проаналізувати цю думку, потрібно зауважити – не слід вважати, що простір і час для німецького філософа одне й те саме. Хоча «… простір і час за своєю природою належать зовсім не до пропорцій, а до абсолютних кількостей, від яких утворюються пропорції» [1,с. 513], простір, на думку Г.В.Лейбніца пов’язаний з речами одночасними, а час – з послідовними [1,с. 341]. Час – це послідовна множина, а рух – одночасна: «Безперервна ж множина буває двох родів – послідовна, як час і рух, і одночасна, тобто така, що складається із співіснуючих частин, як простір і тіло» [3,с. 220]. Простір і час, на думку Г.В.Лейбніца, різнорідні: «… час і простір – речі вельми різнорідні, і було б помилково уявляти собі якийсь загальний реальний суб’єкт, який володів би безперервною кількістю взагалі і модифікації якого утворили б час і простір…» [2,с. 64], простір є «… не що інше, як загальний порядок всіх співіснуючих [речей], так само як час – не співіснуючих…» [3,с. 189]. Нарешті, слід зауважити, що Г.В.Лейбніц висловлює думку про те, що простір утворює видимий порядок речей, а час – невидимий, такий, що осягається розумом [5,с. 96].

Тепер можна повернутися до запропонованої думки Г.В.Лейбніца. Звернемо увагу на те, що як впорядкованість час поєднує в собі можливе і дійсне. Причому така єдність властива не лише часу, але й простору: «Але правильніше буде сказати, що протяжність – це порядок можливих співіснувань, подібно до того, як час – порядок можливостей не визначених, але проте взаємозалежних» [1,с. 341]. Буття не зводиться Г.В.Лейбніцем до одного лише дійсного – тому воно не речі, а порядок речей. Порядок речей – це джерело часу і простору. При цьому дуже важливо, щоб речі мислилися в єдності з порядком, а порядок – в єдності з речами: «… миті у відриві від речей ніщо, і вони мають своє існування лише в послідовному порядку самих речей…» [1,с. 442]. Г.В.Лейбніц пише, що «… час без речей є лише чисто ідеальною можливістю…» [1,с. 484]. Зведення часу до однієї лише можливості не влаштовує німецького філософа: «Час і простір володіють природою вічних істин, однаково застосовних і до можливого, і до

[343]

існуючого» [2,с. 153]. У цьому фрагменті міститься важлива думка – як єдність можливого і дійсного час поєднує в собі буття і небуття, те, що вже є, і те, чого ще немає. В модусах часу те, що вже є, відповідає теперішньому, а те, чого ще немає – майбутньому. Взагалі спроможність часу поєднувати в собі буття і небуття (і, навіть, ніщо), як зазначалося вище, обумовлює важку досліджуваність феномену часу. Тому не доводиться дивуватися, що в одній традиції (до якої належать Платон, Плотін, А.Блажений та ін.) час, зрозумілий як минуле–майбутнє, майже ототожнюється з небуттям, а в іншій традиції (матеріалісти, А.Бергсон, В.Дільтей) – мислиться як буття. Істина ж полягає в діалектичній єдності буття і ніщо і Г.В.Лейбніц розуміє це. Якби час не володів можливістю вирішення вихідної суперечливості буття, про жодну онтологію часу не могло б і йти мовлення. Вищенаведені міркування Г.В.Лейбніца, на наш погляд, дозволяють без зайвих теоретичних перебільшень стверджувати прагнення Г.В.Лейбніца до єдності модусів часу (принаймні, до єдності теперішнього–майбутнього), а значить, і прагнення поєднати в часі буття і небуття. Розуміння буття як порядку речей, коли кожний елемент не може обійтися без іншого, дозволяє досліднику з повною впевненістю назвати систему Г.В.Лейбніца онтологією часу.

До сказаного слід додати, що порядок, на думку Г.В.Лейбніца, пов’язаний з величиною: «… порядок… має свою величину: адже існують в ньому попередній і подальший члени, а отже, відстань або проміжок» [1,с. 483]. Таким чином виявляється, що минуле–теперішнє–майбутнє є величиною часу як порядку речей. Час же, в свою чергу, є величиною руху: «Час є не що інше, як величина руху» [1,с. 97]. Це переконання дозволяє Г.В.Лейбніцу погодитися з Арістотелем в розумінні часу: «А оскільки будь–яка величина є числом частин, то немає нічого дивовижного, що Арістотель визначив час як число руху» [1,с. 97].

Третій момент, властивий лейбніцевському розумінню часу – це осмислення моменту «тепер». Таке осмислення потрібно Г.В.Лейбніцу для того, щоб з’ясувати роль теперішнього серед модусів часу. Як зазначалося вище, теперішнє як вічність виноситься Г.В.Лейбніцем за межі часу і пов’язується з Богом. Проте, є ще й інше теперішнє – це модус часу, який наряду з минулим–майбутнім впорядковує існуючі речі. В механіці І.Ньютона склалося неправильне, на думку Г.В.Лейбніца, розуміння цього теперішнього, при якому час зводиться до сукупності моментів «тепер». М.М.Трубніков зазначає, що саме з приводу зведення феномену часу до сукупності моментів «тепер», Г.В.Лейбніц перебував в полеміці з І.Ньютоном [5,с. 77]. Тому Г.В.Лейбніцу дуже важливо розібратися в тому, що саме представляє собою мить насправді. Г.В.Лейбніц дає таке визначення миті: «Частину тривалості, в якій ми не помічаємо жодної зміни ідей, ми називаємо миттю» [2,с. 151]. Але мить – це не просто крапка: «Це визначення миті повинне, думаю я, відноситися до буденного поняття крапки. Строго кажучи, крапка і мить не є взагалі частинами часу і простору і в свою чергу не володіють частинами. Це лише межі» [2,с. 151]. Насправді ж «… час – це лише з’єднання моментів, а простір – з’єднання крапок» [3,с. 246]. Такий вираз думки дозволяє зрозуміти, чому для Г.В.Лейбніца є неприйнятним зводити час до моменту «тепер»: час – це зв’язок моментів, деяка тривалість. Тому Г.В.Лейбніц вважає помилковим вчення, згідно якому час ділиться на моменти, справедливішим, на його думку, є вчення, яке вважає моменти модальностями безперервності [4,с. 382]. Час – це тривалість і саме це уможливлює єдність можливості і дійсності: «Ця залученість можливого в те, що існує, створює одноманітну безперервність, байдужу до будь–якого ділення» [1,с. 341]. За інших умов єдності можливого і дійсного не сягнути.

Характеризуючи полеміку щодо часу між І.Ньютоном і Г.В.Лейбніцем, М.М.Трубніков зазначає, що ньютонівське розуміння часу більше відповідало буденним уявленням про цей феномен, ніж лебніцевське: «Ньютоніанство освячувало авторитетом науки, авторитетом «математичної істинності» уявлення [про час – І.Ш.] саме цієї буденної свідомості» [5,с. 98]. Цим М.М.Трубників не без жалю пояснює, чому ньютонівське, а не лейбніцевське розуміння часу перемогло в цій боротьбі ідей. Г.В.Лейбніца ж буденні уявлення про час не могли влаштувати. В цьому сенсі показовою є така думка Г.В.Лейбніца: «Нашою кращою мірою часу є до цих пір обертання Землі навколо своєї вісі, яке ходяча думка приписує першому двигуну, а годинник служить нам для ділення цієї міри» [2,с. 152]. Рівномірний рух Землі є мірою руху, тобто часом,

[344]

що відбивається в такому предметі, як годинник. Зводити час до годинника, як це властиво буденній свідомості, абсурдно, бо це все одно, що зводити сутність до її проявів.

М.М.Трубніков висловлює ще одну важливу для нашого дослідження думку – думку про близькість фізики І.Ньютона платонівському розрізненню часу і вічності [5,с. 95]. Як ми побачили вище, Г.В.Лейбніц прагнув уникнути такого протиставлення, тому його не могло влаштувати ньютонівське розуміння часу. Зупинимося ненадовго на цьому моменті. Г.В.Лейбніц бачить непродуктивність протиставлення теперішнього минулому з майбутнім (тобто «часу»). Причому однаково непродуктивним є як метафізичне протиставлення вічності часу (як це можна побачити в концепції Платона), так і позитивістське протиставлення часу теперішнього, зрозумілого, як сукупність моментів «тепер», яке зароджується в механіці І.Ньютона. Задача Г.В.Лейбніца є набагато складнішою, за задачу представників цих концепцій: «У боротьбі на два фронти, проти суб’єктивації часу, з одного боку, і проти його субстанціалізації – з іншого, розвиває Лейбніц діалектичне за своєю сутністю розуміння» [5,с. 90].

Неприпустимість зведення часу до сукупності моментів «тепер» набуває в Г.В.Лейбніца вираження ще в одній цікавій думці. Ця думка дозволяє осягнути етичні і антропологічні наслідки, які випливають з неправильного розуміння часу: «Є люди, які абсолютно нехтують помірними стражданнями або задоволеннями теперішнього моменту і діють майже виключно під впливом побоювання і надії» [2,с. 205]. Разом з тим «Інші так зманіжені, що скаржаться на щонайменшу неприємність або ж, подібно до дітей, женуться за щонайменшим плотським задоволенням теперішнього моменту» [2,с. 205]. На перший погляд може здатися, що Г.В.Лейбніц має на увазі психологічні особливості людей. Проте, якщо придивитися уважніше, стає зрозумілим, що йдеться про способи прочитання часу, причому, про однаково неправильні способи прочитання часу. В першому випадку, упускаючи насолоду, яку можна отримати від теперішнього моменту, людина дозволяє минулому і майбутньому (побоюванню і надії, які привносяться минулим–майбутнім) нескінченно розділити теперішнє на частини. Теперішнє при такому світовідчутті перетворюється на крапку, буття людини в цьому випадку зосереджене на минулому–майбутньому, а теперішнє перетворюється для неї на небуття. У другому ж випадку ми маємо справу із зведенням часу до моменту «тепер» і задоволенню, яке можна отримати завдяки цьому моменту. Людське буття в цьому випадку зосереджене в теперішньому, причому на «зараз–теперішньому», коли минуле–майбутнє перетворюються на небуття. І в тому і в іншому випадку ми маємо справу з протиставленням модусів часу один одному, але з протиставленням в етичному, антропологічному вимірі.

На думку Г.В.Лейбніца, на теперішньому зосереджені ласолюби, а ось минуле–майбутнє складає основу життя скупих і честолюбців, які зосереджені на досягненні почестей і багатств [2,с. 206]. Вже самі, зовсім не добродійні, якості особи (такі як ласолюбство, честолюбство, скупість) передбачають необхідність подолання їх як пороків. Така необхідність є і необхідністю побудови онтології часу, яка подолала протиставлення модусів часу. Тим самим онтологія змикається з етикою і антропологією, а пошук синтетичної онтології часу перетворюється на пошук чесноти. Чеснота, згідно з цією думкою, і є єдністю минулого–теперішнього–майбутнього. Г.В.Лейбніц же, як ми побачили вище, прагне єдності модусів часу. Що ж таке чеснота для Г.В.Лейбніца? Пошук чесноти пов’язаний для Г.В.Лейбніца з релігійним світоглядом: «Моральність, встановлена на істинних засадах, може спонукати лише до чесноти; для цього достатньо можливості нескінченного щастя і нещастя в замогильному житті» [2,с. 210]. Можна посперечатися з Г.В.Лейбніцем з приводу висновку, проте набагато важливіше те, що німецький філософ встановлює зв’язок між чеснотою людини і розумінням часу. Правильно вирішити проблему часу – все одно, що відшукати чесноту. Виходячи з цього, недивно, що час для Г.В.Лейбніца постає людською реальністю: всі підстави «… зберігають між собою порядок в божественному розумі точно так, як і в нашому; але у нього цей порядок обумовлюється першістю природи, а у нас першістю часу» [4,с. 265].

Ще один цікавий момент в міркуваннях Г.В.Лейбніца про час, дозволяє, на наш погляд, остаточно прояснити роль філософської системи Г.В.Лейбніца в побудуванні онтології часу. В діалозі «Пацидій – Філалету» Пацидій стверджує, що нічого в часі, окрім моменту, не існує: «Значить, є в часі щось крім моменту, а оскільки воно не

[345]

належить до якогось моменту, то і не існує. Адже ніколи не існує щось, окрім моменту» [3,с. 261]. На це йому Харін заперечує: «Про сам час не можна казати, що він іноді існує, а іноді не існує, інакше виявився б необхідним якийсь час часу. І я вважаю, що в часі немає нічого, окрім частин часу, і часом є як ці частини, так і їх межі» [3,с. 261]. Зупинимося ненадовго на аргументації Харіна. Пацидій озвучує буденну думку про час, згідно якій існує лише теперішнє, минулого ж вже немає, а майбутнього – ще немає. Причому в даному випадку затверджується існування не будь–якого теперішнього (з можливих теперішнього–вічності і теперішнього–«зараз»), а лише теперішнього–«зараз». Зазначимо, що в парадоксальності цього буденного уявлення зафіксована суперечлива сутність часу. Харін не бачить цієї суперечливості, тому і каже про абсурдність одночасного затвердження існування і не існування часу. Згода з таким твердженням повинна привести до необхідності якогось «часу часу», а це, на погляд Харіна, абсурдно. Проте діалектика в розумінні часу саме і полягає в тому, щоб знайти деякий час часу – перший час – це небуття, а другий – синтез між буттям і першим часом (тобто, небуттям). Харіну здається, що він розвіяв помилку, а насправді, він не вирішив протиріччя, а тільки–но ухилився від нього. Він, нібито затверджує існування часу на противагу тим, хто каже, що час не належить до порядку сущого, проте, на ділі, «втрачає» суперечливу природу часу.

Висновки. Вищенаведене дозволяє зробити наступні висновки. Безумовно, Г.В.Лейбніц занепокоєний завданням, висловлюючись сучасною мовою, побудування синтетичної онтології часу. В такій онтології модуси часу будуть перебувати в єдності, а не опиняться протиставленими один одному.

По–перше, про прагнення Г.В.Лейбніца сягнути єдності модусів часу недвозначно каже те, що він намагається уникнути платонівського протиставлення тимчасової реальності надчасовому світу ідей.

По–друге, єдність минулого–теперішнього–майбутнього Г.В.Лейбніц вбачає в гармонії або принципі найкращого, згідно якому наш світ є найкращим з можливих: «… гармонія виробляє зв’язок як майбутнього з минулим, так і теперішнього з відсутнім. Перший вид зв’язку об’єднує часи, а другий – місця» [4,с. 69].

По–третє, можна погодитися з М.М.Трубніковим в тому, що Г.В.Лейбніц намагається відшукати синтез між суб’єктивним і субстанційним розуміннями часу.

Але все це, на наш погляд, не дозволяє Г.В.Лейбніцу побудувати синтетичну онтологію часу. Причина полягає в тому, що він не бачить небуттєвої природи часу – час для Г.В.Лейбніца є синтезом, гармонією. Ну і що з того? – Зауважать нам. – М.Гайдеґґер також, погоджуючись з Г.В.Ф.Геґелем, бачить час подвійним запереченням. Так, і саме тому ми можемо назвати концепцію Г.В.Лейбніца онтологією часу. Проте, в фундаментальній онтології М.Гайдеґґера є екзистенціал «буття–до–смерті», в якому явлена небуттєвість часу. В Г.В.Лейбніца ж немає розуміння часу як заперечення першого виду (як відкидання), коли час руйнує буття. Між тим, саме ця жахаюча властивість часу опинилася в центрі уваги філософів і центрі світогляду людини в ХХ столітті. Небуттєвість часу являє себе для Г.В.Лейбніца через чесноти, вірніше, через відсутність останніх у окремих людей, які через невірні світоглядні настанови вдаються до скупості, честолюбства, або ласолюбства. Але проблема часу полягає в подвійній природі часу – як руйнівного і як буттєстворювального початку.

Проте, Г.В.Лейбніцу вдалося побачити головне – те, що час належить до порядку сущого, що він є буттям, і що буття без часу розглядати не варто.

Перспектива подальшої розробки заявленої теми полягає в тому, щоб аналізуючи філософські набутки минулого, побудувати синтетичну онтологію часу, подолавши протиставлення модусів часу і у філософських побудовах, і у світоглядних настановах.

Список використаних джерел:

1. Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4–х т. – Т.1 / Готфрид Вильгельм Лейбниц; Ред. и сост., авт. вступит. статьи и примеч. В.В. Соколов; перевод Я.М. Боровского и др. – М.: Мысль, 1982. – 636 с. – (АН СССР. Ин–т философии. Философское наследие).

2. Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4–х т. – Т.2 / Готфрид Вильгельм Лейбниц; Ред., авт. вступ. статьи и примеч. И.С.Нарский. – М.: Мысль, 1983. – 686 с. – (АН СССР. Ин–т философии. Философское наследие).

[346]

3. Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4–х т. – Т.3 / Готфрид Вильгельм Лейбниц; Ред. и сост., авт вступит. статей и примеч. Г.Г. Майоров и А.Л. Субботин; Перевод Я.М. Боровского и др. – М.: Мысль, 1984. – 734 с. – (АН СССР. Ин–т философии. Философское наследие).

4. Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4–х т. – Т.4 / Готфрид Вильгельм Лейбниц; Пер. с франц.; Редкол.: Б.Э. Быховский, Г.Г. Майоров, И.С. Нарский и др.; Ред. тома, авт. вступ. ст. и примеч. В.В. Соколов. – М.: Мысль, 1989. – 554, [2] с., 1 л. портр. – (АН СССР. Ин–т философии. Философское наследие).

5. Трубников Н.Н. Время человеческого бытия: Монография / Николай Николаевич Трубников. – М.: Наука, 1987. – 255 с.