Шамша І.В. Осягнення небуттєвої природи часу в скептицизмі Секста Емпірика / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2012. – Випуск 63 (№8). – С. 312–317. В квадратних дужках номери сторінок для посилань.

УДК: (111.11+115):1(091)(37)                                         Шамша І.В. 

ОСЯГНЕННЯ НЕБУТТЄВОЇ ПРИРОДИ ЧАСУ В СКЕПТИЦИЗМІ СЕКСТА ЕМПІРИКА

Небуттєвість – це те, що першим «впадає в око» досліднику, який намагається осягнути природу часу. Час – це не-буття, а буття – не-час, адже буття дещо стале, абсолютне, незмінне (принамні, так вважають традиційно), а час – навпаки – плинний, відносний, такий, що змінюється. Буття – це логічний порядок речей, а час – «гризе речі» [2,с. 60], знищуючи останні.

Постаючи однією з найважливіший властивостей світу, час заслуговує на те, щоб стати повноцінним предметом онтології. Але як же бути з небуттєвістю часу? Очевидно, природа часу суперечлива і в цій суперечливості відбивається вихідна суперечливість буття. Якщо філософія не розв’яже суперечливості часу, то вона не зможе бути формою стратегічного самовизначення людини в світі, не виконає свого головного призначення. Для того, щоб цього не сталося, філософ повинен відповісти на запитання, які точаться навколо проблеми часу. Яким насправді є час? Чи може час стати повноцінним предметом онтології? Чи належить час до порядку сущого? Саме ці запитання є предметом численних суперечок у філософському дискурсі.

Тому, «стратегічним» (якщо можна так висловитися) завданням цієї статті постає дослідження природи часу, пошук відповідей на запитання, які викликає проблема часу. «Тактичним» же завданням постає аналіз внеску Секста Емпірика у розв’язання проблеми часу. Чому нас цікавить саме Секст Емпірик? – Тому що він проблемі часу приділив чималу увагу.

Дослідження, присвячені часу, зазвичай, «обходять стороною» концепцію Секста Емпірика – мовляв, скептицизм не несе жодного позитивного результату. Дійсно, це так. Проте, на противагу наведеній позиції, можна висунути позицію М.М.Трубнікова, який в своїй роботі «Час людського буття» дуже уважно поставився до поглядів Секста Емпірика щодо часу. В чому ж причина такої незвичної зацікавленості М.М.Трубнікова? Розглянемо по порядку.

Як зазначалося вище, осмислення природи часу пов’язане з відповіддю на запитання «Чи належить час до сущого?». Дивуватися цьому не доводиться – для того, щоб побудувати онтологію часу, потрібно бути впевненим, що час належить до порядку сущого, є буттям. Інакше жодної онто-логії не вийде – побудова «онтології часу» перетвориться на побудову «круглого квадрату». Вперше запропоноване питання набуло чіткої форми завдяки зусиллям Арістотеля [1,с. 145]. Після Арістотеля всі філософи, які цікавилися проблемою часу, докладали свій внесок до вирішення цього питання.

Неабиякий внесок в осягнення природи часу належить Сексту Емпірикові (2-га пол. ІІ ст. н.е.). Цей внесок тим цікавіше розглянути, якщо врахувати, що М.М.Трубніков дуже високо оцінює зусилля античного скептика, які останній прикладав до осягнення часу. М.М.Трубніков вважає, що після Арістотеля ще два античні дослідники проблеми часу заслуговують пильної уваги сучасного філософа – Секст Емпірик і А.Блажений [6,с. 57]. У чому ж причина такої високої оцінки?

Звернення до творів Секста Емпірика (зокрема, йдеться про твір «Проти фізиків») полишає читача в здивуванні: античний скептик не відносить час до сущого. Він прямо доводить, що час – це ніщо [4,с. 347]. Цікавий внесок (!?). З таким розумінням часу міг би погодитися будь-який філософ, який вважає час небуттям, протиставляє буття часу,

[312]

затверджує неможливість онтології часу. Чому ж М.М.Трубніков так високо оцінює зусилля Секста Емпірика для збагнення природи часу? Спробуємо розібратися.

Секст Емпірик прямо стверджує, що ніякого часу немає [4,с. 347]. Доведення цього вимагає від античного філософа звернутися до двох видів розуміння часу, властивих сучасним йому фізикам. Перша група фізиків вважає світ вічним (вони, на думку Секста Емпірика, називають час «дистанцією світу»), а друга група зводить час до моменту часу (називаючи час «самим рухом світу») [4,с. 346–347]. Секст Емпірик вважає час неіснуючим, як для першої групи фізиків, так і для другої: «Але ніякого часу не виходить, чи будемо ми слідувати думці перших або ж думці других» [4,с. 347].

Подальший аналіз аргументів різних мислителів (Геракліта, Платона, Арістотеля, Стратона, Демокріта, Епікура) не може поколивати Секста Емпірика у впевненості, що часу не існує. Як же він міркує?

Доведення неіснування часу Секстом Емпіриком має таку форму: «… якщо час існує, то він або має межу, або безмежний» [4,с. 349]. Далі античний філософ вдається до доведення того, що час не має межі: «Дійсно, якщо час має межу, то був деколи час, коли часу не було і буде деколи час, коли часу не буде. Але безглуздо, щоб був деколи час, коли часу не було, і що буде деколи час, коли часу не буде» [4,с. 349]. Друга лінія доведення неіснування часу – доказ його небезмежності: «Адже одне в ньому – минуле, інше – майбутнє» [4,с. 350]. Тобто Секст Емпірик звертається до факту внутрішньої структурованості часу, до факту його розділеності на минуле-теперішнє-майбутнє. Таким чином, довівши, що теперішнє розділяється на минуле-майбутнє, античний скептик доводить і небезмежність часу – минуле-майбутнє постають нібито внутрішніми межами часу. В результаті виходить, що час і не має межі і небезмежний. А звідси, на думку Секста Емпірика, випливає висновок про те, що часу не існує.

У подальших міркуваннях Секст Емпірик численними способами намагається затвердити час неіснуючим. Так, наприклад, доводиться, що час – ніщо, оскільки в нього немає ні початку, ні кінця, ні середини: «Ті, хто кажуть, що теперішній час є кінцем минулого і початком майбутнього, із двох нереальних часів, роблять один нереальний, вони роблять нереальним не лише [цей] один, але й будь-який час. Ще інакше: якщо теперішній час є кінцем минулого, а кінець минулого минає разом з тим, чого він є кінцем, то вже не буде теперішнього часу, якщо він є кінцем минулого» [4,с. 351]. Якщо ж час «… не має ні початку, ні кінця, то він не має й середини, оскільки ця остання мислиться [тільки] у зв’язку з цим початком і кінцем. А те, що не має ні початку, ні кінця, ні середини, – те зовсім не може існувати» [4,с. 351]. І «… якщо доведено, що з трьох часів – минулого, теперішнього і майбутнього – жодний не існує, то не буде й часу [взагалі]» [4,с. 351].

Аналізуючи аргументи попередників про матеріальність (Геракліт, Енесидем) та ідеальність (Платон, Арістотель, Стратон) часу, Секст Емпірик доходить висновку про однакову неспроможність позиції й тих, хто вважає час матеріальним, і тих, хто вважає час ідеальним. Ця неспроможність позицій попередників приводить Секста Емпірика до власного висновку: «… якщо «дещо» не є ні тілом, ні безтілесним, ні тілом і безтілесним одночасно, то це «дещо» – ніщо» [4,с. 357].

Ще один доказ неіснування часу виводиться з відсутності у останнього ознак: «… для того, щоб був час, повинні бути симптоми, а для існування симптомів повинна бути в наявності будь-яка акциденція; але реально немає в наявності ніякої акциденції, отже, не може існувати й час» [4,с. 358].

Цікаво, що заперечення часу Секстом Емпіриком приводить його з логічною необхідністю і до заперечення всього, що пов’язане з часом. Так, в «списку» того, що пов’язане з часом знаходиться музика, яка триває в часі. У творі «Проти музикантів» античний скептик прямо пише, що музика позбавлена реального існування внаслідок того, що ніякого ритму не існує [5,с. 203]. Він пише: «Подібно до того, як із звуків складаються склади, а зі складів – речення, таким же чином з моментів часу виникають стопи, а із стоп – ритми. Тому якщо ми покажемо, що не існує часу, то разом з цим у нас вийде доказ і того, що не існує і стоп, а тому і ритмів, оскільки ці останні отримують свою структуру від стоп» [5,с. 203]. Неіснування часу, на думку Секста Емпірика, доведено, отже – музики не існує.

[313]

Але не лише музики не існує, але й зміни як такої, адже остання теж здійснюється в часі: «… ніщо не змінюється ні в минулому часі, ні в майбутньому, ні навіть в теперішньому; значить, ніщо не змінюється. Дійсно, ніщо не змінюється ні в минулому, ні в майбутньому часі, бо ні той, ні інший з них не існує; а неможливо робити що-небудь або зазнавати якогось стану в неіснуючому і несправжньому часі» [5,с. 342].

Секст Емпірик впевнений, що теперішнім не можна вимірювати інші часи (минуле і майбутнє), оскільки тоді теперішнє перетвориться на минуле в одному випадку і на майбутнє – в іншому. Відволікнемося ненадовго від цього міркування, бо його ми пізніше розглянемо докладніше. Звернемо увагу на те, що неможливість вимірювання «інших часів теперішнім» є, за Секстом Емпіриком, підставою для ще одного доказу неіснування часу. Цей доказ пов’язаний з осмисленням подільності і неподільності часу. Секст Емпірик міркує у властивій йому манері, що якби час був, то він був би або подільним або неподільним. Подальше доведення неіснування часу зводиться до того, щоб показати, що час не є ні подільним, ні неподільним. Так Секст Емпірик пише, що неподільним час «… не є, бо… він розпадається на теперішнє, минуле і майбутнє. Але [він не є] і подільним, бо кожне подільне вимірюється якою-небудь своєю частиною, причому в кожній частині вимірюваного є міра, як, наприклад, коли ми вимірюємо пальцем лікоть. Час же не може бути зміряний якою-небудь своєю частиною, бо якщо, слова ради, теперішнім вимірювати минуле, то воно буде в минулому і тому минулим, і рівним чином в майбутньому майбутнім» [5,с. 350]. В результаті цих міркувань Секст Емпірик додить висновку про те, що оскільки час «… ні подільний, ні неподільний, то його [взагалі] не існує» [5,с. 350].

Ще один цікавий ракурс доведення неіснування часу пов’язаний з обміркуванням того, чи є час виникаючим і минущим, або невиникаючим і непроминальним. Висловлюючись простіше, Секст Емпірик міркує, що якби час був, він повинен або колись виникнути (а значить, і колись загинути), або бути вічним. Або, міркує Секст Емпірик, бути і виникаючим і вічним одночасно. Подальше доведення ведеться второваним шляхом: Секст Емпірик доводить неспроможність всіх трьох думок. Він пише: час «… не є невиникаючим і непроминальним, якщо… одна частина його минула і вже не існує, інша буде і ще не існує. Але він не є також виникаючим і минущим, бо те, що виникає повинне походити з чогось існуючого, і минуще минає в що-небудь існуюче…» [5,с. 251]. Висновок Секста Емпірика: «Але казати, ніби що-небудь походить з неіснуючого і переходить в неіснуюче, безглуздо» [5,с. 351]. Якщо ж час «… не є ні таким, що не виникає і непроминальним, ні таким, що виникає і минущим, то він взагалі не існує» [5,с. 351]. Попутно зазначимо, що в наведенному міркуванні Секста Емпірика проглядає головне онтологічне запитання Г.В.Лейбніца – «Чому існує дещо, а не ніщо?». Секст Емпірик вирішує це питання, керуючись відомим в античності формулюванням закону збереження енергії – нічого з нічого не виникає і – не щезає в ніщо, тим самим заперечуючи головне онтологічне запитання.

Те, що час не виникає, доводиться Секстом Емпіриком за допомогою ще одного цікавого аргумента. Секст Емпірик міркує, що все, що виникає, виникає в часі. За таких умов, сам час, якщо він виникає, повинен виникати в часі, тобто в самому собі. Тому час «… або виникає сам в собі, або як інше в іншому. Але якщо сам в собі, то одне й те ж і буде, і не буде, бо якщо те, в чому що-небудь виникає, повинно існувати раніше того, що в ньому виникає, то час, який виникає в самому собі, якщо він виникає, ще не існує; якщо ж він виникає в самому собі, то він вже існує» [5,с. 351]. З цього Секст Емпірик робить висновок, що час не виникає сам в собі. Але й і як інше в іншому час виникати не може: «… бо якщо теперішнє виникає в майбутньому, то теперішнє буде майбутнім, і якщо в минулому – минулим. Те ж саме треба сказати і про решту часів» [5,с. 351].

Відволікнемося від аргументів Секста Емпірика, звернувши увагу на один цікавий момент, про який ми казали вище. Міркуючи про неіснування минулого-майбутнього (минулого вже немає, а майбутнього ще немає [4,с. 350]), античний скептик наводить наступні аргументи: «Якщо ж існує й те і інше (я маю на увазі минулий і майбутній час), то вони будуть в теперішньому. Існуючи ж в теперішньому, минулий і майбутній час опиняться в теперішньому часі. Але безглуздо казати, що минуле і майбутнє мисляться в теперішньому часі» [4,с. 350]. Взагалі Секста Емпірика обурює сама думка про

[314]

те, що минуле й майбутнє можна вимірювати теперішнім: «Але не можна інші часи вимірювати теперішнім. Адже якщо теперішній час вимірює минуле, то теперішній час відноситиметься до минулого, а будучи віднесеним до минулого, він буде вже не теперішнім, а минулим. І якщо теперішній час вимірює майбутній, то, будучи віднесеним до нього, він буде не теперішнім, а майбутнім» [4,с. 350]. Час «… не виникає і в якості одного в іншому, наприклад майбутнє в теперішньому і теперішнє в минулому» [4,с. 353].

Звернемо увагу на міркування Секста Емпірика про те, що абсурдно вважати, що минуле й майбутнє мисляться в теперішньому часі. Це міркування особливо показово – минуле-майбутнє є для античного мислителя не-теперішнім, а теперішнє – не-минулим-майбутнім. Якби ці модуси часу могли б перетворюватися один на одного, то вони, на думку Секста Емпірика, втратили б свою якісну визначеність, припинивши бути такими, якими вони є. Проте, істина полягає в тому, що минуле й майбутнє, не будучи теперішнім, одночасно і є ним. Це дуже добре показано в «Феноменології сприйняття» М.Мерло-Понті: ««У моєму теперішньому, якщо я ще утримую його в житті, зі всім тим, що воно в собі приховує, є екстаз у напрямі до минулого й майбутнього, який і виявляє виміри часу – не в суперництві, а в нероздільності: бути в сьогоденні означає бути одвічно і назавжди» [3,с. 534]. У прагненні мислення модусів часу в єдності М.Мерло-Понті не самотній – окрім нього таку єдність вбачають і Е.Гуссерль і М.Гайдеґґер. Секст Емпірик же не бачить цієї єдності минулого-теперішнього-майбутнього, саме тому, на наш погляд, в нього час і виявляється неіснуючим. У такому «небаченні» яскраво проявляється скептицизм античного мислителя, але звернемо увагу на інший момент: протиставлення модусів часу приводить Секста Емпірика до заперечення часу, до затвердження небуття останнього, до «викреслення» часу зі «списку» того, що існує. Щось на зразок відбувається і у філософській традиції, яка виникла після Секста Емпірика, отже ми маємо справу не з поодиноким випадком а з закономірністю. Тому висновки щодо часу, яких доходить Секст Емпірик, не можуть нас здивувати – на наше глибоке переконання, протиставлення модусів часу з логічною необхідністю призводить до заперечення часу, до мислення останнього як чистого ніщо. Оскільки онтологія часу не може ґрунтуватися лише на такому розумінні часу (ontos – суще, а не не-суще), її побудова передбачає подолання протиставленності модусів часу. До такого подолання філософія звернулася ближче до ХХ століття.

Нарешті можна повернутися до питання, яке ми поставили на початку цієї статті, – чому М.М.Трубніков так високо оцінює внесок Секста Емпірика в розуміння природи часу, адже час для останнього нереальний?

Аналізуючи творчість Секста Емпірика, М.М.Трубніков міркує: «Час нереальний – робить він висновок, не утрудняючи себе питанням, звідки взялася ця його нереальність і що вона означає» [6,с. 66]. Міркування над цією-ось нереальністю часу приводить М.М.Трубнікова до приголомшливої по своїй глибині і блискучої по своїй дотепності думки: «… коли Секст Емпірик робить цей висновок, то останній позбавлений істини лише в найменшому, в тій жалюгідній різниці, яка міститься в «не», відокремленому від реальності, і в «не», злитому з нею. У дослідженні цієї «жалюгідної» різниці полягає, проте, філософська таємниця всіх понять. Не лише поняття часу. В ній міститься таємниця всіх людських уявлень про світ» [6,с. 66–67]. Як правий М.М.Трубніков! Звичайно, як мовиться, потрібно ще довго думати для того, щоб роздивитися затвердження часу в нищівній критиці уявлень про час, запропонованою Секстом Емпіриком. Але який ми отримуємо результат в результаті таких роздумів! Власне, написання цього «не» й виявляє подвійне заперечення – перше заперечення як відкидання, а друге – як зняття, синтез. «Нереальність» часу в розумінні Секста Емпірика є свердженням, а не запереченням часу. У цьому й полягає філософська таємниця буття і його іншого. Секст Емпірик передусім бачить небуттєвість часу, висуваючи перед читачем «апорії», існування яких для античного скептика доводить те, що час – ніщо. Але, чи може час бути зрозумілим без цієї небуттєвості? – Думається, ні.

І мають, і не мають рацію ті, хто стверджує неіснування часу. В своїй сутності час небуттєвий – він – не-буття. Разом з тим, постаючи іншим буття, час створює можливість розвитку останнього і в цьому сенсі час онтологічний, буття і час складають «світ». Секст Емпірик виразно бачить цю небуттєвість часу. У цьому він ближчий до

[315]

істині, ніж філософи, які затверджують, – навпроти – буттєвість останнього. Зокрема, якщо звернутися до аргументації А.Бергсона про те, що час не можна назвати «ніщо», оскільки абсолютного ніщо не існує, можна переконатися в недостатності такої аргументації для обґрунтування буттєвості часу.

Звичайно, Секст Емпірик далекий від діалектичного синтезу модусів часу, як і від синтетичного розуміння останнього, проте, поставивши проблему, йому вдалося пройти половину шляху для її вирішення. Якраз ту половину шляху, без якої, на наше глибоке переконання, не зрозуміти природи часу.

Перспектива подальшої розробки запропонованої теми є дуже цікавою. Враховуючи небуттєву природу часу, перед дослідником відкривається можливість побудування онтологій двох видів. В першому випадку на підставі часу будується онтологія часу, яка заперечує (відкидає) буття. Така «онтологія» часу є, якщо можна так висловитися, «онтологією ніщо», «онтологією смерті», «онтологією занепаду». В другому випадку час уможливлює синтез між буттям і ніщо. Висловимося чіткіше: або світогляд сучасної людини, який є формою стратегічного самовизначення людини в світі, буде орієнтованим на загибель, або – на людське буття. Філософське дослідження напочатку ХХІ століття повинне визначитися – яка з двох запропонованих онтологій уможливлюється категорією часу, якщо виходити з сутнісних властивостей феномену часу. Від такого визначення, в кінцевому підсумку, залежить (ні більше, ні менше) подальша доля людини і людства.

Список використаних джерел:

1. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. – Т.3 / Аристотель; Пер. с древнегреч.; Вступит. статья и примеч. И.Д. Рожанского. – М.: Мысль, 1981. – 613 с. – (АН СССР. Ин-т философии. Философское наследие).

2. Бергсон А. Творческая эволюция. Материя и память / Анри Бергсон / Пер. с франц. – Мн.: Харвест, 1999. – 1408 с. – (Серия: Классическая философская мысль).

3. Мерло-Понти М. Феноменология восприятия / Морис Мерло-Понти / Пер. с франц. под. ред. И.С.Вдовиной, С.Л.Фокина. – СПб.: Ювента, Наука, 1999. – 606 с. – (Серия: Французская библиотека).

4. Секст Эмпирик. Сочинения: В 2-х т. Т.1 / Секст Эмпирик; Вступит. статья и пер. с древнегреч. А.Ф. Лосева – М.: Мысль, 1976. – 399 с. – (АН СССР. Ин-т философии. Философское наследие).

5. Секст Эмпирик. Сочинения: В 2-х т. Т.2 / Секст Эмпирик; Общ. ред. А.Ф. Лосева. Пер. с древнегреч. – М.: Мысль, 1976. – 421 с. – (АН СССР. Ин-т философии. Философское наследие).

6. Трубников Н.Н. Время человеческого бытия: Монография / Николай Николаевич Трубников. – М.: Наука, 1987. – 255 с.

[316]