Шамша
І.В. Синтез вихідної
суперечливості буття в феноменології М. Мерло–Понті / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць /
Гол. ред. В.М.Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2012. – Випуск 61 (№6). – С. 400–406. В квадратних дужках номери сторінок для посилань.
УДК: 111.1 (44)
Шамша
І.В.
СИНТЕЗ ВИХІДНОЇ
СУПЕРЕЧЛИВОСТІ БУТТЯ В ФЕНОМЕНОЛОГІЇ М.МЕРЛО-ПОНТІ
Побудування
синтетичної онтології часу, на наш погляд, не може не цікавити будь-якого
справжнього філософа.
Проте,
проблема полягає в тому, що у деяких філософів час опиняється небуттям, а деякі
– вважають, що без часу філософія не спроможна осягнути буття. В будь-якому
разі, проблема часу не може залишити байдужою людину, яка цікавиться питаннями
«Що таке бути людиною?» і «Що таке
буття?».
Протягом
історії розвитку філософії до дискурсу щодо проблеми часу тією або іншою мірою
залучалися майже всі філософи. Тому не дивно, що багатьма з них напружено
шукалося синтетичне розуміння часу – таке розуміння, при якому час постає
буттям (належить до сущого, а не не-сущого), але при цьому залишається
принципом розвитку всього.
До
філософів, яким вдалося сягнути вирішення цієї складної проблеми, належать
Е.Гуссерль і М.Гайдеґґер. Але іменами цих талановитих філософів список
дослідників, яким вдалося побудувати синтетичну онтологію часу, не
закінчується. На наш погляд, дуже цікаву і небезрезультатну спробу зрозуміти
час таким чином, щоб він не опинився протиставленим буттю, здійснив
М.Мерло-Понті (1908 – 1961 рр.).
Ця
спроба привернула увагу небагатьох дослідників. Отже, маємо парадокс: проблема
часу в осягненні буття цікавить багатьох філософів, але синтез в розумінні часу
М.Мерло-Понті, певною мірою, залишається поза увагою дослідників.
Вищенаведене
дозволяє сформулювати завдання цього дослідження. Воно полягає в тому, щоб
дослідити теоретичну позицію М.Мерло-Понті щодо проблеми часу, проаналізувати
наслідки, які з логічною необхідністю випливають з цієї позиції, та їхню роль
для побудування синтетичної онтології часу.
В
«Феноменології сприйняття» М.Мерло-Понті приділяє неабияку увагу проблемі часу.
Проте, як це не дивно, на запитання «Чи належить час до сущого?» французький
філософ надав би негативної відповіді. Про яку ж онтологію часу М.Мерло-Понті йдеться в цій статті, якщо час в нього
постає ніщо? Для того, щоб розібратися в проблемі, необхідно звернутися до
міркувань М.Мерло-Понті.
Він,
дійсно, зазначає, що «Для того, щоб бути тимчасовим буттям, буттю самому по
собі бракує небуття, пов’язаного з «нетутешністю», з «колись» і з «завтра»» [4,с.
521–522]. Так, дійсно час вносить до розуміння буття деяку нетутешність – саме в цьому полягає
головне досягнення і чарівність модерного філософування. Для свого розвитку (у
тому числі й у часі) буття з необхідністю передбачає небуття. Час виявляється
логічно пов’язаним з небуттям. Тому не
дивно, що багатьма філософами (Платон, Плотін) час мислиться як небуття, він,
за своєю сутністю, є небуттєвим. М.Мерло-Понті пише: «Об’єктивний світ занадто
повний, щоб дати місце часу» [4,с. 522]. Саме так і виходить у Парменіда. Попутно
можна зробити важливий висновок: прагнення
досліджувати світ як об’єктивний з необхідністю
призводить до протиставлення буття часу. Уникнути такого
протиставлення можна лише в двох випадках: або не прагнучи об’єктивності в
дослідженні світу (що абсурдно), або прагнучи єдності між суб’єктом і об’єктом.
Саме другий варіант обрали Е.Гуссерль і М.Гайдеггер, тому феноменологію першого
і фундаментальну онтологію другого можна вважати синтезом в розумінні часу і у
вирішенні вихідної суперечливості буття.
[400]
Проте, М.Мерло-Понті
визнає обґрунтованість протиставлення буття і часу: «Минуле і майбутнє самі по
собі йдуть з буття і переходять на бік суб’єктивності, щоб відшукати в ній не
якусь реальну опору, але, навпаки, можливість небуття, яка відповідає їх
природі» [4,с. 522]. У цьому фрагменті прозвучали дуже важливі думки: минуле і
майбутнє йдуть з буття, оскільки небуття відповідає їх природі. Нагадаємо,
що протягом тисячоліть саме минуле-майбутнє упредметнювали собою час в
міркуваннях філософів. М.Мерло-Понті є одним з небагатьох філософів, які
визнають небуттєвий характер часу, але при цьому бачать необхідність у
дослідженні останнього. Слід зазначити, що така позиція стала можливою на
основі екзистенціалізму Ж.-П.Сартра, саме в ньому людина опиняється «отвором» в
бутті, який за своєю суттю є небуттям. Ця позиція дозволяє схопити в думці те,
що «витає в повітрі» починаючи з XVII століття, те що приводить до життя будь-який з
варіантів онтології часу, і що, не дивлячись на це, залишається не висловленим.
Стверджуючи необхідність
філософського дослідження часу, не слід заперечувати ніщо, або стверджувати, що
час не є небуттям, як це робить А.Бергсон [1,с. 310, 312–313]. В тому-то і річ,
що позиція, згідно з якою час (нехай навіть зрозумілий як минуле-майбутнє)
виявляється нічим, далека від прагнення принизити, зменшити час. Навпаки, вона
спрямована на розкриття природи часу. Думається, Платон не менше прагнув до
істини за А.Бергсона, або будь-якого сучасного філософа-матеріаліста. Час як
такий, має цей небуттєвий аспект: якщо буття перебуває в сьогоденні, то
минуле і майбутнє йдуть з буття. Саме минуле і майбутнє дозволяють
відрізнити буття від того, чим воно не є. А чим не є буття? – Небуттям, нічим, існуванням без сутності тощо. Якщо
розуміти буття як таке, яке перебуває в теперішньому, то час дійсно виявляється
небуттям.
Інша справа, що час є і
буттям і небуттям одночасно – як інше буття час і заперечує і затверджує
останнє. Але без розуміння небуттєвої природи
часу, все одно не розкрити його сутності. М.Мерло-Понті постає одним з
небагатьох філософів, які добре це розуміють. Безумовно, розумінням часу як
ніщо також не розкрити природи часу – час як ніщо постає лише першим видом
заперечення (відкиданням). Як відомо, існує ще заперечення як синтез, і ті
мислителі, які спромоглися побудувати онтологію часу, шукали саме такого
заперечення часом буття. Мовляв, це розуміння часу і може примірити буття і час. Проте, другого заперечення не досягти, якщо
минути перше – в цьому цілком можна погодитися з М.Мерло-Понті.
Завдяки М.Мерло-Понті
можна побачити, що теперішнє, оскільки воно є таким, а не іншим, межує з
минулим і майбутнім, тобто з тим, чим воно не є. Без минулого з майбутнім час
припинив би бути самим собою і завдяки минулому-майбутньому можна виявити
внутрішню суперечливість буття у феномені часу.
М.Мерло-Понті наголошує на
безглуздості відмови визнавати і досліджувати час, зрозумілий як
минуле-майбутнє (ніщо): «Якщо звільнити об’єктивний світ від відкритих на нього
кінцевих перспектив і вважати його буттям в собі, в ньому не залишиться нічого,
окрім «теперь»» [4,с. 522]. Ось в чому, виявляється, полягає помилка розуміння
часу Платоном – він прагне мислити буття як буття в собі. Проте, чи можна це
назвати «помилкою»? Якби люди не прагнули досліджувати світ таким, який він є
насправді, то філософія взагалі не виникла б. Не дарма А.Бергсон пише про те,
що антична думка не могла уникнути виникнення «філософії ідей» [1,с.
357]. Буття є і в-собі і ззовні-від-себе одночасно. Саме це й дозволяє йому розвиватися.
Проте, не можна не погодитися з тим, що в будь-якому випадку абсурдно
«відривати» теперішнє від минулого з майбутнім, і – навпаки. Протиставлення
модусів часу (коли минуле-майбутнє протиставляються теперішньому) не уникнути в
будь-якій онтологічній побудові, але при цьому необхідно якось «схитритися»
помислити єдність цих модусів.
Бачення небуттєвості
природи часу дозволяє М.Мерло-Понті пов’язати минуле і майбутнє з
суб’єктивністю, яка протистоїть буттю (є небуттям). Знову таки, відчувається
спадкоємність ідей Ж.-П.Сартра, у якого людина постає немовби «отвором в
бутті». Виходить, що саме завдяки небуттєвості людської присутності в світі,
з’являється небуттєвість часу, оскільки людина, у вихідному сенсі, – тимчасова,
тривала істота. До речі кажучи, мимо цієї небуттєвості людської присутності в
світі не зміг «пройти»
[401]
і М.Гайдеґґер. Особливо це відчувається, коли він
аналізує екзистенціал «буття-до смерті»: «Прихід-до-кінця містить в собі якийсь
для будь-якої присутності абсолютно незамінний модус буття» [5,с. 242]. Як же
це розуміти? М.Гадеґґер пише, що «Подібно до того як присутність… поки вона є,
постійно вже є своє щ е - н е, так є вона завжди вже й своїм
кінцем» [5,с. 245]. Смерть, за М.Гайдеґґером, виявляється способом бути «… який
присутність бере на себе, ледве вона є» [5,с. 245]. Таким чином виявляється, що
«… смерть відкривається як найбільш своя, безвідносна, не-обхідна
можливість» [5,с. 250].
Визнання небуттєвої
природи часу (принаймні, зрозумілого як минуле-майбутнє) багато чого прояснює в
ситуації людської присутності в світі. Так, виходить, що гайдеґґерівське
«буття-до-смерті» у М.Мерло-Понті є буттям людини до минулого-майбутнього.
Виникає воно, на наш погляд, коли людина досягає мети своїх прагнень, коли її
сьогодення нарешті набуває повноти буття
і про нього вже не потрібно піклуватися. Тоді і залишається лише буття-до-смерті – так виявляє себе потреба розвиватися, коли
«досягнута межа» розвитку. Звичайно, абсолютне становлення не може закінчитися,
проте завершення відносного становлення (досягнення певних результатів
діяльності), яке, в остаточному підсумку, людина і бачить в якості власного
життя, викликає в останньої відчуття «межі» розвитку, а для суб’єкта одного лише відчуття вистачає. Про важливість
останніх висновків свідчить той факт, що майже вся культура ХХ століття
орієнтована на це буття-до-смерті.
Буття-до-смерті – це не просто
буття до минулого і майбутнього, це буття до протистояння минулого з майбутнім
сьогоденню. Це буття до минулого-майбутнього як тимчасовості, яка протиставлена
сьогоденню як буттю. Буття-до-смерті – це буття-до-заперечення-буття, буття-до-відкидання-буття. Буття-до-смерті – це
тимчасовість в чистому вигляді. Саме у відкритті такої тимчасовості полягає
головне досягнення культури ХХ століття, і в той же час – головна причина
звинувачень з боку прихильників класичного. Акцент, в інтерпретації світу, який
у філософських побудовах ХХ століття перемістився з буття на небуття, в
антропологічному зрізі виражається в чистій тимчасовості. Заперечення буття
означає заперечення людиною і самої себе, оскільки питання «Що означає бути
людиною?» є споконвічно людським питанням. Культура і філософія ХХ століття
пропонують відповідь на це питання, яке не давала жодна епоха: – не бути взагалі.
Відповідь дійсно самогубна [3]. Проте ХХ століття вперше подивилося чесно на те,
що тимчасовість – це знищення буття, подивилося, не соромлячись цього,
приймаючи це в собі. Правда, залишилося синтезувати час таким чином, щоб він не
заперечував (не відкидав) буття.
Наведені міркування викликають доречні сумніви: «Чи потрібна така онтологія
часу, та й онтологія часу взагалі?» – Потрібна, тому що можлива й інша
тимчасовість, яка ґрунтується на цій, першій. Час усередині себе розділяється
на, якщо можна так висловитися, буття і час. Внутрішня суперечливість буття
відбита в сутності часу: час-ніщо і час-буття.
Тому глибоко правий М.Гайдеґґер, який вважає, що без часу не пізнати буття.
Пізнане буття є істиною, а істина пов’язана з буттям-до-смерті – це знає будь-який справжній художник, поет,
музикант. Не дарма М.Бердяєв, міркуючи про творчість П.Пікассо, пише, що
живопис лише в ХХ столітті набув можливості стати самим собою, оскільки став
живописом становлення. Можливо саме тому важка доля часто спіткала геніїв і
пророків на слов’янському ґрунті – геній осягнув істину буття, а значить, і
буття-до-смерті, йому не потрібно тепер разом зі всіма тікати від смерті
в життя, не потрібно «створювати видимість». У М.Гайдеґґера це називається так:
«Буденне буття до смерті є як падаюче постійною втечею від неї» [5,с. 254]. Генієві боятися нічого,
оскільки він не боїться смерті.
Отже, М.Мерло-Понті, на
наш погляд, вдалося дуже доречно означити проблему. Проблему буття і часу,
згідно з баченням французського філософа, можна побачити прямо, в усій жахаючий
суперечливості. Проте, на одній лише постановці проблеми зупинятися не можна –
бачення відкидання буття часом є
необхідним, але не достатнім кроком до побудування синтетичної онтології часу. Який
же синтез в розумінні часу пропонує М.Мерло-Понті?
[402]
Ознайомлення з
«Феноменологією сприйняття» полишає у читача несуперечливу впевненість в тому,
що тимчасовість постає дуже важливою умовою людського буття для себе і буття в
світі. М.Мерло-Понті відстоює єдність
минулого-теперішнього-майбутнього як основу несуперечливої присутності людської
суб’єктивності в світі. Так він зазначає, що «Час мислиться нами раніше за
частин, які його складають…» [4,с. 524], а «… минуле – це давнє
майбутнє і нещодавнє теперішнє; теперішнє – найблище минуле і швидке майбутнє;
майбутнє, нарешті, – теперішнє і навіть прийдешнє минуле…» [4,с.
533].
Тому абсурдно мислити час як сукупність моментів «тепер»: «Визначення часу,
який таїться в порівняннях здорового глузду, – як послідовність «тепер»…
помилково не лише тому, що зводить минуле і майбутнє до сьогодення: воно
неспроможне, оскільки руйнує саме поняття «тепер», як і поняття послідовності»
[4,с. 522]. Для ілюстрації єдності минулого і теперішнього М.Мерло-Понті
наводить такий приклад: «Цей стіл поцяткований слідами мого минулого життя, я
надписав на ньому свої ініціали, залишив чорнильні плями. Проте самі по собі ці
сліди не відсилають до минулого, вони присутні в сьогоденні; і якщо я знаходжу
в них знаки якоїсь «попередньої» події, це відбувається тому, що я, до всього
іншого, володію сенсом минулого, несу в собі це значення» [4,с. 523]. Зазначимо, до
речі, що схожою природою володіють і знаки.
Так, М.Гайдеґґер зазначає, що природа знаку полягає в тому, щоб відсилати до
того, чим знак не є: помітність знаку «… свідоцтво конститутивної для найближче
підручного непомітності…» [5,с. 81], тому «… не «вловлений» знак саме тоді, коли ми на нього видивляємося…» [5,с.
79]. Людина здатна прочитати посилання, яке міститься в знаці, завдяки
свідомості і пам’яті. Тобто, у
знака самозаперечуюче буття – сам
по собі він нічого не означає. Але М.Мерло-Понті має рацію – знак відсилає до
минулого, до деякого значення, яке перебуває в пам’яті, а сам перебуває в сьогоденні. Тому вважати, що
знак цілком перебуває в сьогоденні
настільки ж помилково, наскільки помилково вважати, що знак цілком не перебуває в сьогоденні.
Минуле і майбутнє присутні
в сьогоденні і лише в цьому випадку володіють значенням для людини. Точніше,
йдеться про те, що в сьогоденні присутні якісь знаки минулого, які є знаками
лише для того, хто може їх прочитати. Але для цього він повинен перебувати в
сьогоденні. Сьогодення усуває минуле і майбутнє і, в той же час, синтезує їх. У
М.Мерло-Понті виявляється, що сьогодення постає існуванням, а минуле-майбутнє –
сутністю. Прямо навпаки, ніж вважалося у філософії до нього: сторіччями
теперішнє вважалося сутністю, а минуле-майбутнє – існуванням.
М.Мерло-Понті продовжує: «Якщо ми тепер замінимо фізіологічний слід «психічним»,
якщо наші сприйняття перебувають в несвідомому, ускладнення залишається тим
самим: збережене сприйняття залишається сприйняттям, воно продовжує існувати,
воно постійно перебуває в сьогоденні, воно не відкриває позаду нас того виміру
вислизання і відсутності, яким і є минуле» [4,с. 523]. Отже, минуле є вислизанням
і відсутністю, а слід перебуває в сьогоденні – знову час в модусі
минулого бачиться як ніщо.
Мислення єдності
минулого-теперішнього-майбутнього в міркуваннях М.Мерло-Понті уможливлено
синтезом фундаментальних онтологічних побудов: з одного боку в історії філософії ми можемо побачити філософську
традицію об’єктивно-ідеалістичного розуміння буття, яка нараховує не одне
тисячоліття і в якій буття постає не-часом, а час – не-буттям. В цій традиції
буття розуміється як таке, що завжди перебуває в теперішньому, чи в вічності
(вона взагалі розташовується над
часом), час же властивий недостовірному світу речей, який постійно змінюється,
предмети, які перебувають в цьому світі – виникають і гинуть, а буття завжди
залишається тотожнім самому собі. Оскільки світ речей розуміється як «існуюче
небуття», то небуттям виявляється і час (минуле-майбутнє), який володарює в
цьому світові.
З іншого боку, ми бачимо
матеріалістичну традицію розуміння буття, в якій в основі буття розташовується
матерія. Дослідники, які належать до цієї традиції намагаються реабілітувати
«час» (лапки поставлені тому, що під часом розуміються ті ж самі
минуле-майбутнє). Тут минуле-майбутнє властиві вже справжньому буттю (матерії),
а ось теперішнє, а тим більше вічність, виявляються небуттям. В філософських
дискусіях таке розуміння теперішнього пов’язано з критикою метафізичних картин
світу, які
[403]
спираються на «нереальну реальність», яка ніколи не
змінюється, на деякий абсолют. В такому розумінні часу до матеріалістичних
онтологій примикає і філософія життя. Скажімо, А.Бергсон в «Творчій еволюції»
недвозначно висловлюється з цього приводу, критикуючи античну «філософію ідей»
[1,с. 351–352]; у В.Дільтея
незврушне теперішнє підлягає критиці й виявляється протиставленим
минулому-майбутньому [2,с. 136].
Отже, в розумінні часу протягом історії філософії можна побачити
протиставленість модусів часу – час розуміється як минуле-майбутнє, які в одній
традиції вважаються буттям, а в іншій небуттям, зворотною частиною світу. До
жодної з цих двох традицій важко приєднатися, бо в кожній з них є хибні, та
істинні аргументи.
Для того, щоб обґрунтувати єдність минулого-теперішнього-майбутнього
М.Мерло-Понті знадобилося довести важливість минулого-майбутнього для людської
присутності в світі (тобто, довелося погодитися з аргументами представників
матеріалістичного розуміння буття і філософії життя). Так, М.Мерло-Понті пише,
що завдяки минулому з майбутнім, суб’єкту не доводиться бути «замкненим» в
теперішньому [4,с. 524]. Але при цьому, мислителю довелося обґрунтувати й
необхідність теперішнього (а це означає, що він погоджується і з аргументами
представників – протилежного матеріалістичному – ідеалістичного розуміння
буття). Так, М.Мерло-Понті зазначає: «У моєму теперішньому, якщо я ще утримую
його в житті, зі всім тим, що воно в собі приховує, є екстаз у напрямі до
минулого й майбутнього, який і виявляє виміри часу – не в суперництві, а в
нероздільності: бути в сьогоденні означає бути одвічно і назавжди [4,с.
534]. Таким чином, виявляється, що теперішнє у М.Мерло-Понті постає
найбуттєвішим модусом часу, але не таким теперішнім, в якому нерухомо перебуває
буття на противагу минулому-майбутньому, а теперішнім, яке є смисловим центром
єдності минулого-теперішнього-майбутнього. Бути в теперішньому – це бути одвічно і назавжди.
Останнім часом в українському рекламному дискурсі можна
спостерігати заміну слова «теперішній» словом «справжній». Це не просто
«калька» з російської мови («настоящий» означає і «теперішній», і «справжній»)
– така заміна окрім лінгвістичного, має глибокий філософський сенс. Саме в
значенні одвічного буття кажуть: «справжній художник», «справжня музика»,
«справжня людина». В усіх цих випадках йдеться про те, що теперішнє – вічне,
оскільки є самим буттям, що людина своєю творчістю перемагає час, і що через
професію художника певна людина розгорнула власну сутність в структурі буття, сягнувши істини останнього.
М.Мерло-Понті переконаний
в необхідності синтезу модусів часу (минулого-теперішнього-майбутнього), проте
цей синтез дуже специфічний: «Вірно, звичайно… що час, зрештою, потребує
синтезу», «Але також вірно і те, що цей синтез потрібно постійно починати
спочатку, і що ми заперечуємо час, якщо припускаємо його якимсь чином
завершеним» [4,с. 526]. Якого ж синтезу прагнемо ми? Ми жодною мірою не
збираємося помислити час як завершений – єдність минулого, теперішнього і
майбутнього мислиться нами як основа синтезу вихідної суперечливості буття.
Але, оскільки процес розвитку ніколи не може бути завершений, то й остаточний синтез – неможливий.
М.Мерло-Понті розуміє обґрунтованість тих метафізичних побудов, які так
критикував А.Бергсон, і в центрі яких перебуває нерухоме буття: «Це мрія
філософів – осягнути «вічність життя» по той бік постійного і мінливого, де
міститься плідність часу, але теоретична свідомість про час, який його
підпорядковує і охоплює, руйнує феномен часу» [4,с. 526]. Але він розуміє необхідність дослідження буття, яке існує в часі:
«Якщо нам і доведеться зустріти щось подібне до вічності, це відбудеться в
серцевині нашого досвіду щодо часу, а не в позачасовому суб’єкті…» [4,с. 526]. Час «… є не об’єктом нашого знання, але виміром нашого буття» [4,с. 526].
Висновки.
Отже, якщо врахувати наведені вище міркування М.Мерло-Понті, то без зайвих
теоретичних перебільшень можна сказати, що йому вдалося сягнути синтезу в
розумінні часу. Заслуговує на особливу увагу те, що цей синтез досягнуто на
теоретичному ґрунті єдності суб’єкта й об’єкта – така єдність постає шляхетним
завданням будь-якого справжнього філософування. Ще однією перевагою розуміння
[404]
часу М.Мерло-Понті постає те, що він не уникає осягнення часу через логічну
вісь «буття – ніщо», як зазвичай вчиняють інші дослідники.
В цілому можна сказати, що в
розумінні М.Мерло-Понті онтологія часу з перспективного проекту на глазах
дослідника перетворюється на дійсність. І саме за такого розуміння часу можна
створити справжню онтологію.
Перспектива подальшої розробки заявленої теми полягає в дослідженні тих
філософських систем, в яких час мислиться як ніщо, і в побудуванні, на основі
цих систем, синтетичної онтології часу.
Список використаних джерел:
1. Бергсон А. Творческая эволюция. Материя
и память / Анри Бергсон / Пер. с франц. – Мн.: Харвест, 1999. – 1408 с. –
(Серия: Классическая философская мысль).
2. Дильтей В.
Наброски к критике исторического разума / В.Дильтей // Вопросы философии. –
1988. – №4. – С. 135–153.
3.
Кутырев В.А. Оправдание
бытия / В.А. Кутырев [Электронный
ресурс]. – Режим доступа: http://www.philosophy.ru/library/kutyrev/opravdanie.html.
4. Мерло-Понти М. Феноменология восприятия
/ Морис Мерло-Понти / Пер. с франц. под. ред. И.С.Вдовиной, С.Л.Фокина. – СПб.:
Ювента, Наука, 1999. – 606 с. – (Серия: Французская библиотека).
5.
Хайдеггер М. Бытие и время / Мартин Хайдеггер; Пер. с нем., В.В. Бибихина; Изд.
2-е, испр. – СПб.: Наука, – 2002. – 451 с. – (Серия: Слово о сущем).
[405]
|
