Шамша І.В. Чи можлива філософія небуття? / І.В.Шамша // Актуальні проблеми філософії та соціології. – 2014. – №1. – С.80–86.

Шамша Ігор Володимирович – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Національного університету «Одеська юридична академія»

УДК: 111.82: 17.023.36

Питання про існування філософії небуття й по сьогодні викликає численні суперечки у філософії. І проблема була б не великою, якщо б лише філософський дискурс потерпав від її невирішеності. Буття і небуття постають фундаментальними засадами присутності людини в світі, від того, що саме (буття або небуття) «візьме гору», залежить подальше існування людини і людства – сьогодні і в майбутньому. Яких же найперших настанов людині може надати філософія, яка відмовилася від вирішення протиріччя між буттям і небуттям? – Риторичне запитання. Тут мимоволі погодишся з М. Гайдеґґером, який був глибоко переконаним в тому, що саме проблема буття постає головною філософською проблемою, а філософом можна вважати навіть того мислителя, який заперечує буття.
Ця думка М.Гайдеґґера підтверджується самою історією філософії, в якій немає жодного відомого філософа, який не піднімав би проблему буття. Тому аналіз літератури з проблеми буття включає в себе численну кількість філософів. Назвемо серед них Парменіда Елейського, Платона, Арістотеля, Г.В.Ф.Геґеля, М.Гайдеґґера та ін. Серед сучасних дослідників можна назвати В.О.Кутирьова, А.Г.Чернякова, О.Л.Доброхотова, П.П.Гайденко, О.А.Івакіна, та ін.
Власне відповідь на запитання, винесене у назву статті постає головним завданням запропонованого тексту. Чи може існувати філософія небуття і з якими аргументами стикається філософ, намагаючись відповісти на це запитання?
Отже філософ не може «пройти мимо» проблеми буття, а філософський дискурс надає найрізноманітнішого матеріалу з цього приводу. Суперечливість філософських позицій з приводу протиріччя між буттям і небуттям проявляється через протистояння класичної і некласичної філософії, через те, що представники класичного філософування вважають некласичну філософію (особливо філософію постмодернізму) філософією небуття.
Автор статті протягом декількох років доводить, що існування філософії небуття є методологічно і філософськи неможливим. Порожнеча і смерть не можуть перебувати в центрі філософських побудов, тому жодний напрям у філософії не може відстоювати хибність, недосконалість, ніщо – звісно, поки дослідження залишається філософським. Проте не всі філософи погоджуються з такою позицією – багато філософів-прихільників традиції класичного філософування вважають філософію постмодернізму існуючою філософією небуття. Автор статті не поділяє такої позиції – якщо філософії небуття не може існувати, то як нею може бути якась філософія? Філософія постмодернізму в цьому сенсі не є виключенням.
Одним з дослідників, які займаються розв’язанням проблеми буття і небуття, постає В.О. Кутирьов, який своїми цікавими аргументами пропонує читачеві знову замислитися на фундаментальною філософською проблемою.
На противагу авторові статті, В.О. Кутирьов філософією небуття вважає філософію постмодернізму, з приводу чого він неодноразово і досить однозначно висловлюється, виокремлюючи цілу систему певних теоретичних засад, на яких начебто ґрунтується філософія небуття. Вся ця система в цілому і кожна ознака зокрема, заслуговує на ретельну увагу дослідника. В декількох публікаціях ми вже приділили увагу окремим ознакам (віртуальність [5] і прогресизм [6]), проте виключно аналіз цих ознак в цілому уможливлює остаточну відповідь на запитання: «Чи можлива філософія небуття?». В цілому висновок до якого можна дійти, аналізуючи аргументи В.О. Кутирьова, полягає в тому, що ознаки філософії небуття, запропоновані цим автором, дійсно постають ознаками

[80]

філософії небуття, проте вони не зовсім стосуються філософії постмодернізму.
Про які ж ознаки йдеться? В.О. Кутирьов виокремлює такі ознаки філософії небуття, як віртуальність, ідеалізм, сінергетику, час, становлення, прогресизм, нігітологію. На думку В.О. Кутирьова, це слова з одного смислового ряду. Саме наведені ознаки дозволяють В.О. Кутирьову побудувати тенденцію розвитку (або занепаду) сучасної філософії, результатом якого є перетворення філософії на філософію небуття.
Ідеалізм. Достатньо парадоксально, але ідеалізм осмислюється В.О.Кутирьовим або як ознака філософії небуття, або навіть прямо як філософія небуття.
Протиставлення таке: «Отже, з одного боку, наука і практика, буття і матеріалізм, а з іншого – релігія і умогляд, транс-буття й ідеалізм» [2; 21].
Аналізуючи відносини ідеалізму з наукою, В.О.Кутирьов доходить висновку, що «Рішучий перелом в трактуванні буття і зміні відносин ідеалізму з наукою наступив, коли люди зіткнулися з середовищем, яке неадекватне їхній тілесності і змістом пізнання стало невидиме, таке, що не відчувається, несумірне з просторово-часовими параметрами, швидкостями і ритмами живого. Застосування електрики і магнітних полів, теорія відносності, розщеплення атома, винахід комп’ютерів зробили нашим оточенням те, що в класичну епоху вважалося нематеріальним» [2; 21]. Не заглиблюючись в подробиці, вже тут можна зазначити, що електричний струм можна відчути, хоча й не можна побачити, тому винахід електрики не суперечить класичним уявленням про матерію (навіть, якщо матерію вважати буттям – тобто, тлумачити буття матеріалістично) і аж ніяк не заперечує філософії буття. Крім того, предметом будь-якого серйозного знання завжди є і були речі, яких не можна побачити: так, скажімо, юриста цікавить право, яке не можна побачити – можна побачити лише закони, окремих суддів, адвокатів, прокурорів, приміщення судів тощо – як зовнішні прояви права. Філософію в цьому сенсі цікавить проблема буття. Проте буття як таке не можна побачити, можна побачити лише його прояви, бо всезагальне явлене через одиничне, необхідність через випадковість і т.д.. Якою була б філософія, якщо не прагнула б відповісти на запитання «Що таке любов, свобода, щастя, сенс життя, тощо?». Проте, будь-яка людина стикається лише з проявами цих категорій моральної самосвідомості і по проявах може робити висновки відносно джерел цих проявів. Взагалі-то кажучи, освічений матеріалізм визнає матерію філософською категорією, а матеріальні речі – її проявами [1; 74]. Отже, якщо казати строго, то матерію як таку також не можна побачити. Виходить, що філософію (навіть, якщо мати справу з матеріалістичною традицією) завжди цікавили речі, яких не можна побачити, проте чомусь раніше це не заперечувало існуванню філософії як філософії буття.
Вищенаведене свідчить про те, що розуміння ідеального й ідеалізму В.О.Кутирьовим можна вважати слабким місцем його міркувань. Ідеалізм розглядається ним фактично як філософія небуття: «Відповідно, уявлення про буття зближуються з «ідеалістичними», все повніше співпадаючи з характеристиками транс-буття, небуття і ніщо» [2; 21]. Проте сам В.О.Кутирьов, який в короткому огляді історії становлення уявлень про буття критикує ототожнення буття з матерією в марксизмі, в подальших своїх міркуваннях ототожнює буття з матерією і у нього, таким чином, матеріалізм виявляється філософією буття.
На наш погляд, матеріалізм й ідеалізм постають способами тлумачення вихідної природи субстанції. Те, що для матеріалізму є буттям, для ідеалізму є небуттям, і – навпаки. Проте – і в тому, і в іншому випадку йдеться лише про прояви буття. Філософія ж небуття постає швидше антисубстанціалізмом, в рамках якого і розвиваються матеріалізм й ідеалізм. Якщо, за словами Т.І.Ойзермана, з «безпередумовним», «беззмістовним», так би мовити, «порожнім» поняттям буття погодиться і матеріаліст й ідеаліст [3; 54], то від «перемоги» небуття постраждають обидва. Тому з розумінням ідеалізму як філософії небуття, погодитися не можна. Вихід: осягнення буття як методологічно нейтрального, «порожнього». До речі, таку позицію відстоює не лише Т.І.Ойзерман, вона зароджується ще в космології Геракліта, а яскравого вираження набуває в концепції Б.Спінози [7; 43, 107].

[81]

Час. Міркування про ідеалізм, віртуальність, меонізм і нігітологію приводять В.О. Кутирьова до важливого висновку: «… простір терпить поразку від часу», а час постає «розподіленим» і всеосяжним ніщо [2; 29]. В цьому контексті навіть простір можна помислити як ніщо – коли ми маємо на увазі рух. Отже опозиція зрозуміла – буття, простір, спокій (нерухомість) з одного боку, і становлення, час і рух – з іншого. На наш погляд таке протиставлення не є найдосконалішим, адже діалектика пропонує помислити те, що буденна свідомість відмовляється мислити в єдності: рухливість тотожного і тотожність рухливого, буття як становлення і становлення як буття, простір в часі і т.д. Саме таких переваг досліднику надає категорія протиріччя. Мабуть не випадково М. Гайдеґґер свою фундаментальну працю назвав «Буття та час»…
О.Г.Черняков, спираючись на позиції Е.Гуссерля і М.Гайдеґґера, впевнений в тому, що онтологію часу побудувати не лише можливо, але й необхідно. Він впевнений, що саме час дозволяє осягнути буття: «Час виявляється тим горизонтом, звідки буття як таке – буття в своїй відмінності від сущого – взагалі виявляється осяжним» [4; 17]. Причому завданню обґрунтувати цю думку підпорядкована вся праця О.Г.Чернякова «Онтологія часу. Буття і час в філософії Арістотеля, Гуссерля і Гайдеґґера».
Отже, виходить, що час можна мислити так, як це пропонує В.О.Кутирьов, а можна й іншим чином – не як ніщо, а як буття, в єдності з буттям. В цілому В.О. Кутирьов такого розуміння й доходить – він пише, що «…швидкість змін не повинна перевищувати нашої здатності адаптуватися до них без втрати себе» [2; 31]. Мабуть, цей висновок і постає головною причиною написання тексту В.О.Кутирьовим, який намагається подолати лінійність часу і пише про деякий «… рятівний танець збереження танцюючого», який «… може йти управо, вліво, вгору, вниз…» [2; 31]. Це означає, що в часі є все ж таки щось стале, адже танець відбувається у часі, але визнання цього не заважає В.О.Кутирьову ототожнювати час із небуттям. Філософія цікавиться не лише висновками, а й шляхом надбання останніх. Час є і буттям і небуттям. Самі модуси часу (минуле, теперішнє, майбутнє) містять в собі таку можливість. Минуле і майбутнє, ізольовані від теперішнього, рівно як і теперішнє, ізольоване від минулого і майбутнього, є таким часом, який заперечує (відкидає) буття. Мабуть таке розуміння часу має на увазі В.О.Кутирьов, коли пише, що час отримує перемогу над буттям. Проте це розуміння не є єдиним можливим. Вже суперечливість такого розуміння часу вказує на те, що філософію при осягненні часу не може вдовольнити абстрактне теперішнє, або абстрактні майбутнє з минулим. Проблема часу вимагає справжньої діалектики, яка не дозволяє «відірвати» минуле з майбутнім від теперішнього. В такому розумінні час синтезує протиріччя між буттям та часом (зрозумілим як відкидання), а онтологія часу виявляється єдиною можливою онтологією.
Становлення. Лінія протиставлення буття становленню відома філософії досить давно. Ми намагаємося виробити таку лінію філософування, в якій буття не виключатиме становлення. Хіба буття не можна помислити як таке, що становиться? Адже Г.В.Ф.Гегель довів, що адекватно розуміти буття без розвитку – не можливо, а діалектичний метод створює таку можливість.
Проте В.О.Кутирьов пише, що у філософії «… усередині протиріччя буття-небуття, можливо без свідомого прагнення до відмови від онтології, але цілком визначено на перший план виходить поняття становлення». Категорія становлення, на думку В.О.Кутирьова, «… все агресивніше протиставляється буттю, витісняючи його з протиріччя взагалі» [2; 18].
Негативне ставлення до становлення приводить В.О.Кутирьова до критики діалектики, створення якої осмислюється як перший крок на шляху перетворення філософії буття у філософію небуття, тобто діалектика тут відіграє роль теорії, яка руйнує філософію буття. Хоча в іншому місці діалектика виявляється проявом метафізичного мислення, філософією буття, а сінергетика – філософією небуття, бо у сінергетиці «… втілюється феномен чистого руху, сутність якого – ніщо» [2; 19]. До речі кажучи, сінергетіка, на думку В.О.Кутирьова, постає однією з персоніфікацій філософії небуття, як і філософія постмодернізму.

[82]

В.О.Кутирьов зазначає: «Принцип суперечливості лежить у фундаменті становлення, яке йде рука в руку з потенціалізмом і віртуалізмом» [2; 27]. Слід зауважити, що таким же чином діалектика пов’язана з релятивізмом – вона стверджує пріоритет розвитку, як і релятивізм. Але релятивізм виходить з одного лише розвитку, без будь-якої сталості. Перефразувавши думку В.О. Кутирьова, можна було б сказати, що діалектика йде рука в руку з догматизмом за підставою того, що вона визнає сталість, абсолютну істину і т.д. Власне, це і стверджують деякі філософи, які складають «табір» опонентів В.О.Кутирьова. Проте, така логіка є глибоко невірною. Адже в тому-то і полягає особливість діалектики, що вона намагається помислити протиріччя, знайти єдність того, що в реальності виключає одне одне, і в той же час утворює єдність. Релятивізм і догматизм постають видами абсолютизації різних сторін протиріччя між сталістю і мінливістю, а діалектика намагається уникати будь-яких абсолютизацій.
В.О.Кутирьов же впевнений, що відмова від принципу тотожності, яка випливає з визнання принципу суперечливості, є відмовою від категорії буття [2; 27]. Це, на його думку, призводить до того, що «… все суще розглядається як нескінченний потік змін і будь-яка форма, яка знов з’явилася, потрібна лише для того, щоб як найшвидше зникнути» [2; 29]. Нам здається, що не варто таки ототожнювати буття і принцип тотожності. Буття ще з часів Парменіда дійсно мислилося як таке, яке постійно дорівнює самому собі. Проте не все ясно у висловленнях самого Парменіда: буття хоча й всюди, але має межу (1); протиріччя між частинами твору давньогрецького мислителя «Про природу» («Істина» і «Гадка») досі не отримало гідного вирішення (2) [7; 57, 58]. З цього випливає, що незмінність і сталість буття не стверджується Парменідом категорично. Принаймні, в інтуїтивному «схопленні» мисленням того, що буття спроможне розвиватися, Парменіду відмовити не можна. Наведене зауваження справедливе для всіх онтологічних побудов, в яких, начебто, стверджується самототожність буття.
Який висновок можна зробити з вищенаведеного? – Буття постійно дорівнює самому собі й одночасно розвивається. Розвиваючись буття залишається самим собою – так проявляє себе його вихідна і невідбутна суперечливість. Отже, становлення і протистоїть, і не протистоїть буттю, становлення заперечує буття двічі: першого разу, відкидаючи буття, а другого – синтезуючи вихідну суперечливість буття. І в цьому, другому випадку становлення жодним чином не може опинитися протиставленим буттю, воно виявляється таким буттям, яке стає, а діалектика – єдиним методом філософування, який спроможний дослідити буття.
Нігітологія і меонізм. Філософія небуття, на думку В.О.Кутирьова, пов’язана з меонізмом, який він називає «вірою в ніщо» [2; 23].
Він пише, що «На сучасному етапі у високоосвічених прихильників ніщо меонізм набуває позитивного значення. Йому знаходять союзників – різні маргінальні філософські течії, апофатичні визначення Бога в теології, деякі містичні переконання і східні міфології. Нападки на буття з поодиноких і завуальованих стають зухвалими й повторюваними: його укріплення атакують загони легкої кавалерії чуйних до духу часу дилетантів, під них ведуть підкоп вузькі фанатики нової «налаштованості» цього духу, а на горизонті маячать натовпи путаників, прагнучих віддатися будь-якій незвичайній ідеї лише тому що вона незвичайна» [2; 24]. Тут слід зазначити, що не лише «чуйні до духу часу дилетанти» чутливі до таких настроїв, але й взагалі ті, хто чуйний до духу часу. Не дарма О.В.Кутирьов згадує про поняття «дух часу», яке з’явилося завдяки діалектиці Гегеля. На нашу думку, нічого поганого в чутливості філософа до духу часу немає.
«Нова посткласична свідомість, яка дивується як буття може існувати causa sui, набагато чутливіше сприймає, якщо про те ж сказати: «відбувається мимовільна анігіляція Ніщо, яка породжує дещо». Очевидність буття їй незрозуміла, диво виникнення – очевидно. Їй здаються невизначеними твердження про законодоцільність і матеріальність буття, зате безумовно ясно, коли мовиться про його невизначеність і потенційність» [2; 25]. В цьому фрагменті міститься не просто звинувачення посткласичної свідомості в ідеалізмі, а в тому, що

[83]

вона спромоглася вийти за межі субстанціалізму як такого. Це означає, що посткласична свідомість прагне «небуттєвості». Дійсно, відокремлення буття від сутності, яке виникає ще в системах І.Канта і Г.В.Ф.Гегеля, а потім і буття без сутності, яке опиняється в центрі уваги представників некласичного філософування «рухають» філософування в бік ніщо. Проте, це не відбувається довільно і випадково – сам світ підштовхує філософію до таких висновків. Це ясно будь-якій людині, яка дає собі працю відчувати сучасний світ, живе в ньому. Інша справа, чи будуть спроби осмислення світу цією людиною дилетантськими, «путаничними», чи ні?
Наведені міркування приводять В.О.Кутирьова до вельми радикального висновку: «Отже, вчення про буття замінюється вченням про небуття і ніщо. Чи вважати його якоюсь новою онтологією, як в більшості випадків вважають прихильники подібної трансформації?» – нарікає В.О.Кутирьов [2; 25]. Які саме прихильники так вважають? – Мабуть, дилетанти, про яких йшлося вище.
Можна побачити, що наведена критика пов’язана з певного роду грою слів: небуття як таке і небуття як поняття у філософії. Так звана «філософія небуття» і виникає для того, щоб новоєвропейський модерний розум, який милується своїми досягненнями, звернув увагу на те, що він творить небуття. Для цього використовуються поняття, які споконвічно пов’язувалися з небуттям – потенційність, становлення, рух, розвиток, час. Філософія постмодернізму як напрям у філософії привертає увагу на те, що передуюча філософська традиція спроможна породжувати небуття не просто гносеологічно (в цьому зазвичай звинувачують філософію постмодернізму), а онтологічно. Вона привертає увагу до того, що модерний розум, прагнучи буття, приходить до результату, зворотного очікуваному. «Філософія небуття» немовби показує, що батько, який милується своєю купівельною спроможністю, і яка відбивається у владі і авторитеті, навіть не звертає уваги на реакцію дитини щодо купленої іграшки. Ця реакція «само собою» є позитивною. Тут людське, заради якого виключно і створюються дитячі іграшки, залишається чимось непотрібним, неважливим, другорядним. Важливі статус, досягнення, успіхи, перемоги. Так краще вже небуття, за таке буття – доходить висновку дитина. Постмодернізм погоджується з такою дитиною: власне, таке буття і є справжнім небуттям, на противагу модерним уявленням про небуття. Справжнім небуттям виявляється модерне суспільство. Отже постмодернізм як філософія небуття (вірніше того, що мислилося небуттям в класичній філософській традиції) насправді є філософією небуття модерну, такою філософією, яка відповідає справжньому буттю. Те, що іменувалося буттям у філософії модерну, іменується небуттям в постмодерні. Що ж тоді, виходячи з цього, означає термін «філософія небуття»? Якого небуття? Того, яке мав на увазі Платон, і розуміння якого сягнуло максимального розвитку в Новий час? – Ні, іншого. Постмодернізм примушує подивитися на всю попередню філософську традицію як на філософію небуття і відсахнутися від неї – у бік філософії буття. Не виключено – в бік єдино можливої філософії в епоху постмодерну. Модерне буття дожило до кризи. І філософія постмодерну вказує на це. Але, класична філософія не була правильно зрозумілою людством! – заперечать деякі. З цим не можна не погодитися. Тоді доведеться прийняти і протилежну тезу – постнекласична філософська традиція – теж переважно розуміється невірно. Якщо вже розуміти правильно філософію, то цей намір повинен бути справедливим і по відношенню до класичної, і по відношенню до некласичної традиції. Потрібно відмовитися розуміти філософію невірно. Зрештою, гуманізм людини вимірюється діяльним добром, яким вона може взяти участь в житті іншої людини. У чому ж полягає це діяльне добро філософа?
В.О. Кутирьов нарікає, на те, що молодому поколінню потрібна хоча б мінімальна віра у власні сили [2; 32]. Дійсно, молоді сучасних суспільств не вистачає такої віри. Проте, звідки вона візьметься? В.О. Кутирьов в якості виходу пропонує деяку «консервативну революцію», пропонує культивування буття, а не небуття. Чи допоможе таке культивування виправити ситуацію? – Важко сказати. Адже культивування класичної («буттєвої») філософської традиції тими поколіннями, яким

[84]

вже вдалося досягти певних успіхів в житті, може (у будь-кого) вселити віру в те, що вони, ці старші покоління, дійсно щось можуть. Проте, як зазначалося вище, молоді потрібно вірити в себе, а не в попередні покоління: представники молоді й так не сумніваються в можливостях попередніх поколінь. Як же ми можемо сприяти появі віри в себе серед молоді? На наш погляд, немає найкращого способу створити віру в себе, ніж поступати так, щоб не відбивати віру людей у власні сили. Для цього доведеться відмовитися від влади і впливу, егоїзму, які так розповсюджені по всьому світу, погодившись, скажімо, визнавати одну лише владу творчості. Багато хто на це здатний?
Отже, можна дійти таких загальних висновків. По-перше, філософії небуття не може існувати, адже це суперечить самій сутності філософського знання. По-друге, філософію постмодернізму не можна назвати філософією небуття, бо мета постмодерністської критики філософії полягає у напрацюванні такого методу філософування, який був би адекватним об’єкту дослідження. І, по-третє, висновок про те, що філософія буття змінюється на філософію небуття, є теоретично необґрунтованим, адже саме таким чином розвивається філософське знання.
Перспектива подальшої розробки заявленої теми полягає в осмисленні фундаментальної проблеми буття в його співвідношенні з небуттям, в побудуванні такої онтології, яка адекватна сучасному світу. На наше глибоке переконання, лише така онтологія дозволить помислити світ в єдності з людиною, уникнувши будь-яких протиставлень – як гносеологічних, так і онтологічних.

Література:

1. Ивакин А.А. Диалектическая философия: Монография / Алексей Аркадиевич Ивакин; Издание 2-е, перераб. и доп. – Одесса: Феникс; Сумы: Университетская книга; М.: ТрансЛит, 2007. – 440 с.
2. Кутырев В.А. Оправдание бытия (явление нигитологии и его критика) / В.А. Кутырев // Вопросы философии. – 2000. – №5. – С.15–33.
3. Ойзерман Т.И. Главные философские направления (Теоретический анализ историко-философского процесса) / Теодор Ильич Ойзерман. – М.: Мысль, 1971. – 383 с.
4. Черняков А.Г. Онтология времени. Бытие и время в философии Аристотеля, Гуссерля и Хайдеггера / А.Г.Черняков. – СПб.: Высшая религиозно-философская школа, 2001. – 460с.
5. Шамша І.В. Віртуальність як ознака філософії небуття / І.В. Шамша // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету: Збірник наукових праць. – Вип.2. – Одеса, 2011. – с. 59–64. – (Серія: Історія. Філософія. Політологія).
6. Шамша І.В. Прогресизм як ознака філософії небуття / І.В. Шамша // Мультиверсум. Філософський альманах / Гол. ред. Лях В.В. – Вип. 9(107). – К., 2011. – С. 177–188.
7. Шамша І.В. Суперечливість буття як джерело філософського мислення: Монографія / І.В. Шамша. – Одеса: Фенікс, 2010. – 192 с.

[85]