Шамша І.В. Час як подвійне заперечення в діалектиці Г.В.Ф.Геґеля / І.В.Шамша // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2013. – Випуск 72 (№5). – С. 685–690.
УДК: 111.11:115 (430) «17/18» Шамша І.В.

Непідробний інтерес дослідників, який викликає проблема часу з давніх давен, не завжди увінчується шуканим пізнавальним результатом. Завдяки проблемі часу явлена загадка буття, яка, значною мірою, залишається загадкою. Саме тому повернення до проблеми часу дозволяє наблизитися до її вирішення.
Проблема полягає в тому, що мислителі, які осмислюють час, свідомо або несвідомо, вдаються до протиставлення модусів часу або частин цих модусів. Таке протиставлення відбивається на осягненні часу як такого – подвійна природа останнього час від часу опиняється не «схопленою». Між тим, суперечливий світ наполегливо вимагає від філософа онтології часу, яка адекватна дійсності. Завдання побудування останньої, потребує осягнення суперечливої природи часу в усій повноті. В реалізації цього завдання може допомогти розуміння часу знаменитим німецьким діалектиком – Г.В.Ф.Геґелем (1770 – 1831).
Отже, завданнями цієї статті постають: (1) дослідження розуміння часу Г.В.Ф.Геґелем як подвійного заперечення, (2) з’ясування місця небуттєвої природи часу у цьому розумінні.
Серед дослідників, які приділили увагу розумінню часу в діалектиці Г.В.Ф.Геґеля, можна назвати М.Гайдеґґера, М.М.Трубнікова, та ін. Загалом, та незначна роль, яку Г.В.Ф.Геґель відводить в своїй системі часу, «охолоджує» інтерес дослідників цього феномену до його концепції. Проте, М.Гайдеґґер, який, на наш погляд, найближче за інших підійшов до побудування онтології часу, використовує, запропоноване саме Г.В.Ф.Геґелем, розуміння часу як подвійного заперечення. Та й М.М.Трубніков відмічає різницю між тим, що сказав Г.В.Ф.Геґель і тим, що «сказалося» в останнього щодо часу. Все це вказує на неабиякий теоретичний потенціал, яким володіє геґелівське розуміння часу і який потребує подальших досліджень.
Почнемо наші міркування з оцінки геґелівського розуміння часу, яку дає останньому М.М.Трубніков. Він не дуже високо оцінює внесок Г.В.Ф.Геґеля в осягнення часу. М.М.Трубніков пише, що «… при впадаючій в очі мізерності того, що каже Геґель про простір і час в одному з розділів «Філософії природи», він всім своїм викладом, всією своєю філософією, всією своєю діалектикою перш за все і з самого початку висловлює не що інше, як ідею часу» [5,с.132]. М.М.Трубніков називає «вражаючим» і «волаючим» це неспівпадіння геґелівського розуміння з геґелівською концепцією [5,с.132]. Чим же зумовлені думки М.М.Трубнікова? Думається, що на розумінні часу Г.В.Ф.Геґелем відбилася тенденція, яка проявилася в його ж розумінні буття. Мається на увазі «збіднення» буття, яке пов’язане в геґелівській концепції з відокремленням буття від сутності і зведенням буття до емпіричної реальності [6,с.146]. Таке розуміння буття Г.В.Ф.Геґелем також перебуває в суперечності з сутністю його діалектичної системи. Завдяки цій тенденції і буття, і час у Г.В.Ф.Геґеля перетворюються на предмети дослідження швидше фізики, ніж філософії.
Для того, щоб прояснити сказане, необхідно звернутися до геґелівського розуміння часу.
Час як перше заперечення. Якщо брати лише те, що сказав Г.В.Ф.Геґель щодо часу, а не те, що в нього «сказалося», то в «око впадає» саме небуттєва природа часу. Ця небуттєвість може бути вираженою в декількох аспектах.
Перший аспект небуттєвості часу пов’язаний із геґелівським розумінням модусів часу. Прагнення сягнути єдності минулого-теперішнього-майбутнього, поєднане з діалектичним мисленням, дозволяє Г.В.Ф.Геґелю побудувати вражаючу логічну схему уявлень про час, виходячи з природи останнього. Г.В.Ф.Геґель пише: «Те, що пройшло було дійсне як всесвітня історія, як події природи, але воно покладається під визначенням небуття, яке привходить до визначення буття. В майбутньому справа йде навпаки: в ньому небуття є першим визначенням, а буття є пізнішим, хоча й не в

[685]

часі. Серединою є байдужа єдність минулого й майбутнього, так що ні одне, ні інше не складає визначального моменту. Теперішнє існує лише тому, що минулого немає, і, навпаки, буття даного «тепер» має своїм призначенням не бути і небуття його буття є майбутнім. Теперішнє представляє цю негативну єдність» [3,с.58–59]. В результаті висновок: «Небуття буття, місце якого зайняло «тепер», є минулим, буття небуття, яке міститься в теперішньому, є майбутнім» [3,с.59]. Таким чином, минулим є небуття колишнього буття, майбутнім є буття теперішнього небуття.
Запропонована логічна схема, на наш погляд, набагато випередила свій час, оскільки без зайвих теоретичних перебільшень може бути поширена на уявлення про час пізніших філософів (А.Бергсон, М.Гайдеґґер). Якщо логічно продовжити думку Г.В.Ф.Геґеля, то виявиться, що теперішнє, згідно вищевикладеним міркуванням, є «буттям буття». Одне буття тут – буття одиничного, яке відповідає моменту «тепер», а інше – буття всезагального, яке перебуває у вічності. Сам-то Г.В.Ф.Геґель цього не каже, проте, таке розуміння логічно випливає зі слів видатного діалектика. Оскільки одиничне є небуттям всезагального, а всезагальне – небуттям одиничного, то й теперішнє, в такому розумінні, розшаровується на буття й небуття. Традиційно для філософів небуттям вважалося одиничне і кінцеве, яке в модусах часу відповідає минулому-майбутньому та моменту «тепер». Проте, в онтологіях, запропонованих позитивістами й представниками філософії життя, на небуття часто перетворюється всезагальне. Г.В.Ф.Геґель же питання про те, що саме є справжнім теперішнім, вирішує на користь вічності: «Дійсним теперішнім, таким чином, є вічність» [3,с.59]. Таким чином, в геґелівській характеристиці теперішнього як «буття буття», емпіричне теперішнє все ж таки виявляється небуттям – часом: «… час – це абсолютне виходження зовні себе, породження «одного», моменту часу, «тепер», яке є безпосередньо знищення самого себе і постійно поновлюване знищення цієї минущості, так що це самопородження небуття є такою ж простою рівністю і тотожністю собі» [1,с.261]. До вічності ми повернемося пізніше, а зараз є сенс продовжити аналізувати запропоновану Г.В.Ф.Геґелем логічну схему в розумінні часу.
Отже, теперішнє, як ми припустили, виявляється «буттям буття». Проте, одним теперішнім обмежитися неможливо. Минуле, за такого розуміння, постає «небуттям буття». Те, що було буттям в минулому, перетворилося на небуття в теперішньому, отримавши подальшого розвитку, який має своїм результатом те, що є тепер. Але певна частина минулого постає чистим небуттям – небуттям небуття. Наведемо приклад. Автору цих строк у 1989 році вперше стало відомо про М.Джексона (зазначу, що ніколи не поставав справжнім шанувальником таланту цього виконавця). Він сприймався тоді мною як висхідна зірка не зовсім зрозумілої західної культури. Згадуючи М.Джексона як висхідну зірку зараз, я минуле роблю теперішнім – М.Мерло-Понті був правим: гріш ціна тому минулому, яке сприймається як минуле.
У термінології Г.В.Ф.Геґеля минуле – це небуття буття. Мовляв зараз, коли я згадую, того минулого буття вже немає. Але якраз це мені і байдуже. Згадуючи, я роблю минуле сьогоденням. Важливо ще пам’ятати, що минуле – це не лише колишнє теперішнє, а ще й колишнє майбутнє. У Г.В.Ф.Геґеля майбутнє називається буттям небуття. Зрозуміло, що під це визначення підпадають виключно ті можливості в теперішньому, які в майбутньому виявляться реалізованими. Іншими словами, йдеться про конкретні можливості. Проте, теперішнє, як і минуле, містить в собі можливості не лише конкретні, але й абстрактні. Сьогодні М.Джексона вже немає. М.Джексон як висхідна зірка вже не є реальністю сучасного світу. Деякі з можливостей, які існували тоді, в 1989 році, залишилися так і не реалізованими М.Джексоном. Багато з можливостей, які були в тих, хто (довільно, або мимоволі) слухав його пісні, залишилися не реалізованими і залишаться такими назавжди. Ось цей аспект минулого майбутнього присутній в концепціях і Е.Гуссерля, і М.Мерло-Понті. Як же цей аспект назвати в термінології Г.В.Ф.Геґеля? Чи залишається для нього місце в системі німецького діалектика? Нам відомо, що майбутнє називається Г.В.Ф.Геґелем «буттям небуття». Але, як ми вже зазначили, в даному випадку йдеться про конкретні можливості. Не реалізовані можливості виявляються абстрактними. Небуття небуття. Така назва була б тавтологією, якби мова йшла про лінійну структуру вислову, як в математиці, подвійне заперечення привело б до твердження: небуття небуття – це буття. Але оскільки йдеться про різні елементи, які за бажанням можна було б вишукати у ієрархію, то тавтології не виходить. Перше небуття належить до теперішнього і показує, що в теперішньому

[686]

деякого дещо немає. Друге небуття вказує на те, що цього дещо не було ніколи, навіть у минулому воно було небуттям. Деяке дещо у минулому було можливістю і тому було небуттям. Воно було можливим майбутнім. Проте, оскільки ця можливість була абстрактною і не реалізувалася, в сьогоденні вона залишилася небуттям. Перше небуття належить до теперішнього, а друге – до минулого. Що може бути небуттєвішого за небуття небуття? Коли кажуть про тимчасовість (не плутати з часовістю), як антипод буття, можливо мають на увазі саме небуття небуття. Якщо ж припустити, що в тимчасовості йдеться про просте минуле (керуючись відомим міркуванням, що минулого вже немає, а майбутнього ще немає), то не виходить небуттєвості в чистому вигляді. Г.В.Ф.Геґель вказує на те, що у визначенні минулого на перший план виходить саме буття. Саме тому, що дещо колись було. І ось, коли ми кажемо про минуле, ми маємо на увазі, що те, що колись було буттям, зараз є небуттям. Про деяке буття ми кажемо, що воно – небуття. Але це дещо колись все ж таки було буттям. Саме таким є предмет вивчення історії. Якби минуле володіло чистою небуттєвістю, то історія була б не потрібна. І дійсно – навіщо вивчати дещо, що вже пройшло і не має ніякого значення? Історія виявлялася б при цьому наукою про небуття, але правий Парменід, коли каже, що несуще не може бути предметом для мислення.
Чисте небуття – це існування в минулому абстрактних можливостей. Це, якщо можна так висловитися, абстрактне минуле. Коли ці можливості стають реальними сьогодні, наприклад, коли я зі всією виразністю згадую (і, навіть, відчуваю) М.Джексона як висхідну зірку – це небуття небуття. Коли я раптом дивлюся на світ так, яким я бачив його за 90-х років ХХ століття, зі всіма його можливостями – це небуття небуття. Тому що зараз я розумію, що велика частина цих можливостей залишилася не реалізованою. Це – небуття небуття і є чистою тимчасовістю, для якої залишається місце ще в геґелівському розумінні часу.
Наведене міркування належить до того, що в термінології Е.Гуссерля називається «внутрішньою свідомістю часу», яка пов’язана з суб’єктивністю цього феномену. Трансценденталістська традиція філософування Е.Гуссерля сходить до трансценденталізму І.Канта, з яким Г.В.Ф.Геґель не погоджується. На відміну від І.Канта, час для Г.В.Ф.Геґеля є об’єктивним: «Якщо ми, проте, сказали, що зміст відчуття отримує від споглядаючого духу форму просторового і часового, то це положення не слід розуміти в тому сенсі, ніби простір і час суть лише суб’єктивні форми. Такими хотів зробити простір і час Кант» [4,с.275]. Проте об’єктивність часу не виключає того, що минуле в певному сенсі (а саме в сенсі внутрішньої свідомості часу) для Г.В.Ф.Геґеля постає небуттям небуття.
Останній модус часу – майбутнє. За розуміння Г.В.Ф.Геґеля останнє опиняється небуттям буття. В ньому небуття логічно постає першим визначенням – «… те, що існує ще лише як майбутнє, отже, як дещо, лише в-собі-суще, зовсім не може стати предметом сприймаючого розсудливого пізнання, оскільки виключно вже існуюче, тільки дещо, яке досягло одиничності чуттєво наявного, може бути сприйманим» [4,с.158–159]. Таким чином, як можна побачити, кожний з модусів часу містить в собі небуттєвість.
Другий аспект небуттєвості часу в Г.В.Ф.Геґеля пов’язаний з розумінням часу як такого. Зазначимо, що навіть мислення Г.В.Ф.Геґелем часу як не-буття, не може не вражати своєю діалектичністю. Так, блискуча діалектика міститься в наступному міркуванні: «Час як негативна єдність ззовні-себе-буття є також чимось цілком абстрактним й ідеальним; він є буттям, яке існуючи, не існує і, не існуючи, існує, – він є спогляданим становленням [3,с.52]. Час одночасно є і буттям, і небуттям – ось чому осягнення часу рідко коли закінчувалося шуканим пізнавальним результатом: дослідники часто бачили або одну лише буттєвість, або одну лише небуттєвість часу, в той час, коли однією думкою потрібно було охопити суперечність в цілому. Г.В.Ф.Геґель не просто наближається до такого «схоплення» – він в своєму розумінні часу (щоправда, часу як такого, який відповідає лише емпіричній реальності) його здійснює.
Ця буттєво-небуттєва природа часу уможливлює, так би мовити, «зворотне» відношення між простором та часом: «Просторове розкривається як форма байдужої рядопокладеності і спокійного перебування; часове, навпаки, як форма занепокоєння, як форма чогось в самому собі негативного, слідування одного за іншим, виникнення і зникнення, так що часове є, оскільки воно не є, і воно не є, оскільки воно є» [4,с.275]. Час і є, і не є… Не є він саме як перше заперечення, а є – як друге. Проте, Г.В.Ф.Геґель

[687]

не називає друге заперечення «часом». Час «знімається» у вічності, а отже – припиняє бути самим собою. Тому для Г.В.Ф.Геґеля час – це не-вічність, а вічність – це не-час.
Третій аспект небуттєвості часу в розумінні Г.В.Ф.Геґеля випливає з перших двох, є їхнім наслідком і проявляється в відвертому нехтуванні феноменом часу. На перший погляд вражаючий внесок, який доклав Г.В.Ф.Геґель до синтезу модусів часу, змушує засумніватися – чи правий М.М.Трубніков в оцінці геґелівського розуміння часу? – Правий, адже сам Г.В.Ф.Геґель неодноразово висловлюється зневажливо щодо евристичного потенціалу категорії часу. Так, у «Філософії духу» він, дещо роздратовано, міркує: «Втім, тим, хто такий обмежений, що питанню про реальність простору і часу надає абсолютно виняткової важливості, слід відповісти, що простір і час суть надзвичайно мізерні і поверхневі визначення, що речам тому дуже мало толку від цих форм, а отже, і від їхньої втрати – якби вона тільки-но була можливою – вони дуже мало втратили б. Мислення, яке пізнає, не затримується на цих формах, а осягає речі в їхньому понятті, яке містить в собі простір і час як щось зняте» [4,с.276]. Як і буття, простір і час – за Г.В.Ф.Геґелем – належать до емпіричної реальності.
Четвертий аспект небуттєвості часу в розумінні останнього Г.В.Ф.Геґелем, полягає в мисленні часу як чистої кількості: «Насправді час є чистою кількістю…» [1,с.315]. В чому тут небуттєвість? – Як для об’єктивного ідеаліста, для Г.В.Ф.Геґеля буттям постає Абсолютний дух, емпірична ж реальність постає лише іншим буття, тим, що буттям не є. Чому Г.В.Ф.Геґель розглядає простір і час лише як кількість, стає зрозумілим, якщо звернути увагу на його міркування про їхнє співвідношення. Це співвідношення пов’язане з фізикою руху, зі швидкістю, яка є відношенням між простором і часом руху [1,с.435–436]. Швидкість тут обумовлює зовнішню єдність між простором і часом. Фізичний аспект розуміння часу (зокрема, механічний) переважає у Г.В.Ф.Геґеля. Він має рацію в тому, що це дуже важливий аспект, проте його абсолютно недостатньо для осягнення часу. Оскільки іншого аспекту часу (часу як міри становлення і зміни, а не міри вимірювання [5,с.23]) Г.В.Ф.Геґель «не бачить», зрозуміло, чому він так невисоко оцінює філософський потенціал категорії часу. Діалектична система, запропонована Г.В.Ф.Геґелем, постаючи нічим іншим, ніж онтологією часу, наявно використовує позитивістське розуміння часу. В суперечці щодо часу між І.Ньютоном і Г.В.Лейбніцем, Г.В.Ф.Геґель фактично приєднується до І.Ньютона – тому М.М.Трубніков і критикує Г.В.Ф.Геґеля.
Звичайно, критику М.М.Трубнікова не можна назвати знищувальною – швидше він відзивається про Г.В.Ф.Геґеля з любов’ю і теплом, як про давнього друга, нарікаючи на те, що цей чудовий мислитель не пішов далі і не розповсюдив свої цікаві думки ще й на проблему часу. Думається, з аргументами М.М.Трубнікова, можна погодитися. При цьому не може не дивувати й те, наскільки сила думки великого діалектика допомагає вирішувати протиріччя, які виникають в реальності, і після його смерті, прочиняючи нам, пізнішим дослідникам, загадку буття.
Час як друге заперечення. Як ми побачили вище, час мислиться Г.В.Ф.Геґелем як заперечення існування, як чиста негативність. Але через друге заперечення Абсолютний дух синтезує час у вічності. У «Феноменології духу» Г.В.Ф.Геґель пише: «Час є самим поняттям, яке наявно є і представляється свідомості як порожнє споглядання; через це дух необхідно явлений в часі, і явлений доти в часі, поки не осягає своє чисте поняття, тобто поки не знищує час. Час є зовнішньою, сопогляданою, чистою самістю, не осягнутою самістю, [тобто] лише споглядане поняття; коли останнє осягає само себе, воно знімає свою часову форму, осягає споглядання в понятті і є спогляданням, осягнутим і осягаючим в понятті. – Час тому постає долею і необхідністю духу, який не завершений усередині себе, як необхідність збагатити частку, яку самосвідомість має в свідомості, привести в рух безпосередність того, що в собі, – форму, в якій субстанція є в свідомості, – або, навпаки, якщо те, що в собі, розуміється як «внутрішнє», реалізувати і зробити предметом одкровення, те, що є лише внутрішнім, тобто привласнити його для достовірності себе самого» [2,с.405–406].
За геґелівського розуміння час постає принципом суцільної плинності, а не принципом розвитку, саме тому дух повинен подолати час, знищити останній. Г.В.Ф.Геґель пише: «В будь-якому випадку людський дух здатний підводитися над знанням, зайнятим виключно безпосередньо даною в чуттєвому сприйнятті одиничністю; але абсолютне піднесення над цим знанням має місце тільки в розуміючому пізнанні вічного, бо вічне не залучається, подібно чуттєво одиничному, в процес зміни виник-

[688]

нення і знищення і не є тому ні минулим, ні майбутнім, але є тим, що підноситься над часом, абсолютно справжнє, яке містить в собі його відмінності як внутрішньо зняті» [4,с.159]. Це справжнє не слід плутати з теперішнім (як це легко зробити, застосовуючи російське слово – «настоящее»). Як ми побачили, Г.В.Ф.Геґель розрізняє теперішнє і справжнє, або два теперішніх – відносне і абсолютне.
Завдяки наведеному розумінню вічності, Г.В.Ф.Геґелю вдалося випередити свій час і в ще одному моменті. Так, на наш погляд, йому вдалося висунути аргументи проти позиції А.Бергсона, який жив набагато пізніше за нього: «… але вічністю є нескінченна, тобто не відносна, а рефлектована в себе тривалість» [3,с.55]. Тим самим тривалість осмислюється не як антипод вічності (як у А.Бергсона), але вічність визначається через тривалість. Щоправда, вічність все одно опиняється протиставленою часу – як ми побачили вище, час Г.В.Ф.Геґель розуміє не як тривалість, а як кількість.
Висновки. Отже, Г.В.Ф.Геґель бачить час як подвійне заперечення, як кількість, як принцип, під дію якого підпадає лише емпірична реальність. Те, що Г.Ф.В.Геґель зводить час до фізичного часу, до емпіричної реальності, протиставляє час вічності. Вічність – це час як результат другого заперечення. В цьому вигляді він втратив минуле-майбутнє і момент «тепер», перетворившись на абсолютне справжнє. Минуле – момент «теперь» – майбутнє – ось, що містить в собі час. Небуттєвість часу в концепції Г.В.Ф.Геґеля проявляється в декількох аспектах – в мисленні модусів часу (1), в мисленні часу як такого (2), у відвертому нехтуванні феномену часу (3), в мисленні часу як чистої кількості (4). В геґелівській концепції вражає діалектика буття і небуття в феномені часу. Якби цю діалектику ще розповсюдити на час і вічність, можна було б побудувати майже довершену онтологію часу.
Власне, перспектива подальшої розробки заявленої теми і полягає в побудуванні такої онтології часу, яка містила б в собі єдність часу і вічності. І, на наше глибоке переконання, на основі геґелівського розуміння часу це можна зробити – суперечлива, так би мовити, «подвійна» природа часу вимагає від дослідника справжньої діалектики для її осягнення. Як же тут «пройти мимо» концепції творця систематичної теорії діалектики?

1.Гегель Г.В.Ф. Наука логики. В 3-х т. – Т.1 / Георг Вильгельм Фридрих Гегель; Отв. ред. и авт. вступит статьи М.М. Розенталь. – М.: Мысль, 1970. – 501с. – (АН СССР. Ин-т философии. Философское наследие).
2.Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа / Георг Вильгельм Фридрих Гегель / Пер. с нем. Г.Г.Шпета; Отв. ред., переводчик примеч., автор послесловия М.Ф.Быкова. – М.: Наука, 2000. – 495 с. (Серия: Памятники философской мысли).
3.Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т.2. Философия природы / Георг Вильгельм Фридрих Гегель; Отв. ред. Е.П.Ситковский. Ред. коллегия: Б.М.Кедров и др. – М.: Мысль, 1975. – 695 с. – (АН СССР. Институт философии. Философское наследие).
4.Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т.3. Философия духа / Георг Вильгельм Фридрих Гегель; Отв. ред. Е.П.Ситковский. Ред. коллегия: Б.М.Кедров и др. – М.: Мысль, 1977. – 471 с. – (АН СССР. Институт философии. Философское наследие).
5.Трубников Н.Н. Время человеческого бытия: Монография / Н.Н.Трубников. – М.: Наука, 1987. – 255 с.
6.Шамша І.В. Суперечливість буття як джерело філософського мислення: Монографія / І.В. Шамша. – Одеса: Фенікс, 2010. – 192 с.

[689]